П’ятаченко С.В.
До народних джерел Сумщини
Навчальний посібник




         Посібник „До народних джерел Сумщини” знайомить із історією розвитку фольклористичної думки на Сумщині та пісенними, прозовими і драматичними зразками народної творчості з цього самобутнього і прекрасного куточку України.
         Видання складається з двох частин: навчального посібника і хрестоматії.
         Перша частина – навчальний посібник – знайомить із етапами становлення фольклористики на Сумщині і розповідає про внесок у науку про народну творчість П.Куліша, М.Маркевича, С.Носа, П.Литвинової-Бартош, О.Потебні, І.Манжури, М.Сумцова, Б.Грінченка, І.Абрамова, П.Гнідича, Г.Нудьги, В.Дубравіна та інших наших земляків-подвижників.
         Книга адресована фольклористам, літературознавцям, викладачам, студентам філологічних факультетів вищих навчальних закладів, учителям-словесникам.
         Упорядкування ілюстративного матеріалу С.В.П’ятаченка



ВСТУП
         Дослідження фольклору України є справою надзвичайно важливого державного значення. Без з’ясування, вивчення і поширення фольклорних першоджерел неможливий розвиток гармонійного високодуховного суспільства, яке стане запорукою побудови міцної держави.
         Формування психології, етики, естетики, ментальності українця завжди відбувалося на основі фольклорних надбань. І лише у ХХ столітті заміна і порушення цього принципу, підміна його утопічними і облудними гаслами призвели до суспільної деформації з тяжкими для України наслідками. Тому повернення до народних джерел дає шанс для формування нової української національної ідеї, яка б вивела Україну в ряд провідних європейських держав. Особливо актуальним це є сьогодні, коли українці почали усвідомлювати себе не лише етносом чи народом, а й нацією.
         Україна є однією з небагатьох європейських країн, де фольклор усе ще існує у своєму первісному існуванні. Щоправда, його носіями є здебільшого люди старшого віку, мешканці сільської місцевості. Внаслідок різних причин їх репертуар вже не передається традиційним природним шляхом від старшого до молодшого покоління. Тому необхідні спеціальні заходи для збереження, фіксації і популяризації фольклорних надбань.
         Українська фольклористика, як і багато інших наук, на сьогодні ще не має власного повного історіографічного дослідження, заснованого на усебічному аналізі своїх здобутків. Спадщина вчених ХІХ сторіччя знайшла своє осмислення в аналітичних працях І.Франка, О.Огоновського, О.Пипіна, М.Сумцова, Г.Ягича, О.Колесси, Л.Білецького. Проте кожна з цих робіт не є всеохоплюючою, до того ж потребує сучасних коментарів. У ХХ столітті в умовах радянського режиму фундаментальних систематичних праць з історії української фольклористики не було написано. Нариси І.Березовського, О.Дея, М.Сиваченка, розділ “Розвиток української фольклористики” у колективній двотомній праці “Українська народнопоетична творчість” (К.,1958) подають чималий фактичний матеріал, проте його осмислення іноді є фрагментарним і тенденційним. Поважною синтетичною працею є колективна монографія “Слов’янська фольклористика: Нариси розвитку. Матеріали” (К.,1988). Проте історії української фольклористики у ній приділено лише частину уваги.
         Роки незалежності не дали жодної аналітичної праці з історії української фольклористики. Більше того, не створені навіть передумови для подібної роботи, оскільки держава не визначила пріоритетів у відродженні національної самосвідомості, а народознавчі студії залишаються усе ще прерогативою національно свідомої інтелігенції”. Ті поодинокі винятки, до яких слід віднести монографію львівського науковця Я.Гарасима “Культурно-історична школа в українській фольклористиці” (Львів,1999) швидше підкреслюють, ніж заперечують цю сумну тенденцію.
         Майбутня аналітична праця, у якій би була представлена вся історія української фольклористики від збірок М.Цертелєва і М.Максимовича до наших днів, а також був відображений кількасотлітній донауковий період розвитку, на наше глибоке переконання, має базуватися на регіональних історіографічних студіях. Тому сучасним і актуальним завданням для дослідників історії української фольклористики сьогодні слід вважати вивчення регіональних особливостей розвитку наукових шкіл, течій, методологій в українській фольклористиці.
         Фольклорні матеріали, зібрані на території нинішньої Сумщини, були цінним внеском у загальнонаціональну скарбницю. Особливою глибиною вирізняються матеріали, зафіксовані на території Глухівщини, Роменщини, Кролевеччини, Конотопщини, Охтирщини.
         Територія Сумської області простяглась майже на 200 км у північно-східній частині України. З півночі і сходу вона межує з Брянською, Курською, Бєлгородською областями Російської федерації, а півдня і заходу з Харківською, Полтавською і Чернігівською областями України. З частин трьох останніх областей і була утворена у 1939 році Сумська область. За цей час вона оформилась не лише як адміністративно-територіальна одиниця, а й як культурна. З етнографічного боку вона розділена на три регіони – північні райони є частиною давньої поліської культури, центральні входять до Київсько-Полтавського регіону Центральної Наддніпрянщини, південні райони належать до Слобожанщини, яка була заселена вихідцями з Центральної України у середині ХVІІ століття.
         З Сумщиною пов’язане створення найвизначнішої пам’ятки Київської Русі – “Слова о полку Ігоревім”. Тут народились видатні вчені і письменники П.Куліш, О.Потебня, Б.Грінченко, О.Олесь, М.Хвильовий, Б.Антоненко-Давидович та багато інших. З цим краєм пов’язані окремі епізоди життя Т.Шевченка і Лесі Українки. Вони не лише надихались народними скарбами, а й збагатили своєю творчістю фольклорну скарбницю.
         Перші етнографічні розвідки про Сумщину припадають на кінець XVIII ст. У 1777 р. Г.Калиновський видав у Петербурзі "Описание свадебных украинских простонародных обрядов в Малой России и в Слободской Украинской губернии, також и в великороссийских слободах, населенных малороссиянами”. Перші систематичні спроби дослідження народної поезії почались з розквітом романтичного напрямку в літературі, що в основних рисах склався у працях М.Максимовича, І.Срезневського, М.Костомарова, А.Метлинського, П.Куліша, Т.Шевченка. Історичні жанри фольклору (думи, історичні пісні, легенди, перекази) стали найулюбленішими у романтиків, а одним із джерел для більшості названих фольклористів була народна культура Сумщини. Пісні з наших теренів потрапляють до збірників М.Максимовича, А.Метлинського, П.Куліша.
         Протягом ХІХ століття фольклор Сумщини став об’єктом зацікавлень ряду науковців, серед яких П.Куліш, М.Маркевич, С.Ніс, П.Литвинова-Бартош, О.Потебня, М.Сумцов, Б.Грінченко, І.Абрамов та ін., які заклали підвалини фольклористичної думки на Сумщині. Микола Маркевич записав і вперше в Україні опублікував різдвяний вертеп (1860 р.), який до цього часу на території Сумщини не зберігся. Там же, на Глухівщині, вертеп записували П.Куліш та І.Абрамов.
         У ХХ столітті справу збирання фольклору на Сумщині продовжили П.Гнідич, К.Квітка, Г.Нудьга, В.Дубравін. Проте слід відзначити, що в часи більшовицького режиму значна частина фольклорних жанрів потрапила в розряд “забобонів і пережитків”, на зміну яким повинні були прийти нові радянські обряди, свята, традиції: замість хрестин – “звіздини”, замість Великодніх свят – “Ленінський суботник” тощо. Тому дослідження і збирання фольклору було практично призупинене, більше того – він нещадно нищився, заборонявся, підмінявся малохудожніми піснями про Леніна, Сталіна, партію, передових доярок і “стахановців”. Наслідком цього стало катастрофічне зменшення обсягів побутування давніх фольклорних жанрів: колядок (зокрема християнських коляд), купальських і русальних пісень, легенд і переказів (особливо християнського змісту і пов’язаного з демонологічними уявленнями), майже зникли українські думи, які репрезентували давню загальноєвропейську традиції мандрівних співців героїчного епосу (що найдовше затрималась в Україні).
         Відродження української державності у 1991 році викликало поновлення інтересу до фольклорних скарбів, який, на жаль був коротким і не дійшов до провінції. Останні роки позначились зміною державних орієнтирів, в яких для розвитку духовності народу було передбачено значно менше ресурсів. Ця тенденція є загрозливою, оскільки домінування матеріальних, економічних чинників на шкоду духовним призводить до деформації суспільної свідомості. Нині, коли намітилась тенденція до якісно нових змін в українському суспільстві, звернення до народних традиційних надбань є своєчасним і актуальним. Особливо це стосується Сумської області, яка довгий час залишалась на маргіналіях не лише економічного, а й духовного розвитку. У той час, коли Львівщина, Волинь, Київщина, Харківщина та інші регіони достатньо довго і уважно досліджувались вченими-фольклористами, Сумська область спромоглася лише на одну збірочку “Пісні Сумщини” (Київ, 1990), куди увійшли фольклорні записи сліпого науковця-подвижника Валентина Дубравіна, які він здійснював у селах Сумської області разом зі своєю дружиною у 1960-70 рр.
         Експедиції, що проводились останнім часом, у т.ч. під керівництвом автора цього посібника, а також наявність у Сумах та районних центрах фахівців з народної культури, аматорів, зацікавленої молоді створюють передумови для якісно нового етапу у дослідженні народних джерел Сумщини.



Розділ 1. Зародження та розвиток народознавчої школи на Сумщині у ХІХ ст.

         В історії науки про українську народну творчість можна простежити певні періоди та етапи наукових досліджень. Після кількасотлітнього періоду початкового нагромадження етнографічних матеріалів про українців, власне перший науковий період розпочався від кінця ХVІІІ ст. і був періодом становлення народознавства як наукового напрямку, де етнографія й фольклористика не лише співіснували поруч, а й часто перетинались одне з одним.
         На кінець ХVІІІ ст. припадають перші етнографічні розвідки про Сумщину. У 1777 р. наш земляк з Кролевця Г.Калиновський видає у Петербурзі „Описание свадебных украинских простонародных обрядов, в Малой России и в Слободской Украинской губернии, также и в великороссийских слободах, населенных малороссиянами, употребляемых, сочинённое Григорием Калиновским, армейских пехотных полков, состоявших в украинской дивизии, прапорщиком”. За традиційною на той час довгою назвою криється невеликий опис українського весілля. В кінці додається реєстр, що коштувало весілля того часу. На жаль, Г.Калиновський не подає жодної весільної пісні, що значно збіднює роботу. Проте ця книга справедливо вважається першою спробою дослідження народної творчості. „Праця Г.Калиновського, – писав М.Сумцов, – одчиняє новий шлях фольклору, по якому пішли вже вчені XIX віку, одні видаючи збірки пісень, казок, звичаїв і т. ін., другі працюючи над їх дослідами в стосунках з різними сторонами народного життя”. Ця книга мала протягом ХІХ століття ще два перевидання – у 1854 та 1889 роках, які разом з першим виданням давно стали цінним раритетом.
         У першому десятилітті XIX ст. в Україні сформувався ряд народознавчих центрів у Полтаві, Ніжині, Харкові. Харків зайняв особливе місце з огляду на відкриття у ньому у 1805 році університету, в якому згодом, у кінці 20-х - 30-х рр. сформувався очолюваний І.Срезневським гурток "любителів української народності", до складу якого увійшли Л.Боровиковський, А.Метлинський, М.Костомаров, В.Пассек та ін. Гурток займався записами народних пісень, звичаїв, обрядів.
         Систематичні спроби дослідження народної поезії і справжні етнографічні праці починаються з розквітом романтичного напрямку в літературі. У зв’язку з цим зароджується романтична концепція фольклору, виникають передумови його наукового вивчення. Романтичний напрям в основних рисах склався у працях М.Максимовича, І.Срезневського, М.Костомарова, А.Метлинського, П.Куліша. Історичні жанри фольклору (думи, історичні пісні, легенди, перекази) стали найулюбленішими у романтиків, а джерелом багатьох відомостей для більшості названих фольклористів була Сумщина.
         Окремі пісні з Сумщини можна віднайти у збірниках М.Максимовича (1827, 1834), І.Срезневського („Запорожская старина”, 1833-1838), А.Метлинського („Народные южнорусские песни”, 1854). Збірник останнього складався протягом тривалого часу. Свої матеріали передали до нього Марко Вовчок, М.Білозерський, С.Метлинський, С.Ніс, П.Куліш.





Пантелеймон Куліш
Пантелеймон Куліш
(1819-1897)

         Фольклористична діяльність нашого земляка письменника, науковця, громадського діяча Пантелеймона Олександровича Куліша заслуговує на окрему увагу. Він заклав підвалини наукового осмислення фольклористичних надбань українського народу, а також започаткував розвиток фольклористичної думки на Сумщині.
         В історії української етнографії, зазначав І.Франко, "ім'я Куліша тривко записане його “Записками о Южной Руси”. Видання двох томів (1856 року – першого, а 1857-го – другого) “Записок о Южной Руси” було не лише визначною подією в тогочасній фольклористично-етнографічній думці, а й своєрідним проривом українського питання в панівне великодержавницьке науково-культурницьке середовище, сміливим жестом патріота-романтика, котрий відмовлявся вже від замилування старовиною в ім'я ідеалізації минулого, а прагматично розраховував на те, щоб “внутрішній образ України колишньої” порівняти з сучасним станом, привернути увагу збирачів, дослідників і письменників, загалом освічених і багатих людей до потреби звернутися до невичерпних народних джерел.
         Надзвичайно високо оцінив "Записки" та їхнє значення для України і всього слов'янського світу Т.Шевченко. З Новопетрівського укріплення 22 квітня 1857 року він писав М.Лазаревському: "Як побачиш Куліша, поцілуй його за книги, що він мені подарував, а особливо за "Записки о Южной Руси". Такої розумної книги, такого чистого нашого слова я ще не читав. Може, він і розсердиться на мене за те, що я його алмазний подарок "Записки о Южной Руси" послав на Чорноморію Кухаренкові. Так що ж! Скажи, не втерпів. І як він, крий його Мати Господня! не видасть второго тома, то не тільки я, ти, всі земляки наші і вся Слов'янщина проклене його і назове брехуном”.
         Оцінку другого тому знаходимо в щоденниковому записові Т.Шевченка від 17 червня 1857 року: "Особливо вдячний я йому (Кулішеві) за "Записки о Южной Руси". Я цю книгу скоро напам'ять буду читати. Вона мені так живо, так чарівно живо нагадала мою прекрасну бідну Україну, що я немовби з живими бесідую з її сліпими лірниками і кобзарями. Прекрасна, благородна праця. Діамант у сучасній історичній літературі. Пошли тобі, Господи, друже мій щирий, силу, любов і терпіння продовжувати цю неоціненну книгу. Записки о Южной Руси
         „Записки о Южной Руси” П.Куліша – доказ того, що “багатство народних пам'яток ще не вичерпане”, – заявив М.Костомаров у досить розлогій позитивній рецензії, опублікованій у журналі "Отечественные записки" (1857). „Минув час, – писав учений, – ковзати поверхнею народного побуту і схоплювати в ньому загальні риси; настала потреба знати і зображувати свою народність фундаментально з усіма її звивинами. Ніхто з такою бездоганністю не задовольняє цієї потреби в науковому плані, як п. Куліш у своїх легендах, переказах і повір'ях, що їх він записав із уст народу”.
         Оцінка М. Костомарова залишилася надовго дороговказом для наступних оглядачів "Записок". Це стосується не тільки М.Петрова, О.Пипіна, О.Огоновського, але й М.Грушевського, В.Петрова, Ф.Колесси та ін.
         Структура обох томів неоднорідна. У першому томі ми зустрічаємо: а) записи зразків прози зі збірки "Українські народні перекази" 1847 року; б) записи дум і пісень; в) авторські розвідки, нотатки про кобзарів і лірників, творців і виконавців дум, пісень, переказів. До дев'яти розділів другого тому ввійшли різноманітні матеріали – фольклорні, етнографічні, історичні, мовознавчі, літературно-художні (зокрема, поема Т.Шевченка "Наймичка" – за тодішніх умов без зазначення прізвища; ідилія самого П.Куліша "Орися"). Отже, другий том був своєрідною хрестоматією чи антологією, вміщував надзвичайно цінні матеріали: розділи "Казки і казкарі", "Оповідання сучасника-поляка про походи супроти гайдамаків", "Українські пісні, покладені на ноти для співу і для фортепіано А.М Маркевичем", "Про давність і самобутність української мови" (стаття І.Могилевського), "Похорон у Харківській губернії...".
         Серед опублікованих матеріалів – значна кількість з теренів Сумщини, зокрема з рідного Воронежа, що на Глухівщині. Проте П.Куліш не дотримувався принципів паспортизації фольклорних творів, тому визначити місце запису того чи іншого твору видається проблематичним. Ми можемо лише говорити, що велика кількість прозового матеріалу зі збірки "Українські народні перекази" 1847 року має відношення до нашого краю. Також варто відзначити, що у своїй письменницькій роботі від самого початку П.Куліш спирався на фольклорні надбання рідного краю. Про це свідчать, зокрема, „малоросійські оповідання” російською мовою – „О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став” і „О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зеленой неделе”. У першому з них ідеться про те, як дівчині Наталці являлась в людському образі душа її милого Гриця, і дівчина за допомогою ворожки „одкаснулася” від цієї душі й загинула в Пєшевцовім ставку. І від сліз матері, яка побивалась за донькою, він висох. У другому автором поданий народний переказ про те, як нечистий водив козака Бурдюга по усіх-усюдах, ах поки на завів до млина, звідки козак, перехрестившись, врешті-решт „слобонився”. А трапилось усе це через те, що він працював на Зеленому тижні.
         До цієї групи варто віднести російськомовну повість із народних переказів „Огненный змей”. Про останню дослідник В.Петров писав: „Оповідання складено з народних переказів, вставних епізодів, окремих казок, легенд і творів, що здебільша з основною фабулою зовсім не пов’язані. Народна легенда для нього більше важить, ніж белетристичне, повістярське її опрацювання. Повістярська фабула для Куліша – це навмисний прийом, вигаданий спосіб збити в якусь приблизну цілість різноманітні окремі народні легенди й перекази”. З народною регіональною традицією пов’язана і пізніша п’єса „Іродова морока”, в основі якої лежить творче переосмислення вертепної драми, баченої у рідному Воронежі й записаної пізніше І.Абрамовим.
         Фольклористичний доробок П.Куліша ще чекає свого повноцінного вивчення. Окремі статті, а також численні записи дум, пісень, переказів зберігаються в архівах і ще не були опубліковані. Теоретичний набуток вченого, його різноманітні ідеї, захоплення, методологічні принципи та наукові фантазії ще вивчені недостатньо. Практично недослідженим залишається його зв’язок з фольклорною традицією Сумщини.
         Діяльність піонерів української етнографії, серед яких бачимо і П.Куліша, відкрили дорогу іншим дослідникам Сумщини, серед яких М.Маркевич, П.Литвинова-Бартош, О.Потебня, М.Сумцов, Б.Грінченко, І.Абрамов. Вони здійснили непересічний внесок у вивчення культури й побуту українського народу, або, як говорив М. Маркевич, "внутрішнього життя малоросіян".


Література

         1. Вертій О.І. Пантелеймон Куліші і народна творчість. – Тернопіль, 1998. 2. Дмитренко М. Пантелеймон Куліш як дослідник народної культури України // Народна творчість та етнографія. – 1994. – №7. – С.34. 3. Івашків В. М. Українські народні пісні в записах Пантелеймона Куліша (На матеріалі фондів Інституту ім. М. Т. Рильського АН УРСР) // Народна творчість та етнографія, 1989. - №5. - С. 64-67. 4. П'ятаченко С.В. Проблеми етнопсихології українського народу в спадщині Пантелеймона Куліша // Народна творчість та етнографія. – 1997. - №5-6. – С.34-46.





Микола Маркевич
Микола Маркевич (1804-1860)

         Микола Андрійович Маркевич, який народився у с. Дунаєць на Глухівщині, був непересічною людиною: історик і архівіст, етнограф і фольклорист, поет і перекладач, музикант і композитор. “Бандуристе, орле сизий” називав його Т.Шевченко. Близькими друзями і знайомими його були В.Жуковський, К.Рилєєв, О.Пушкін, М.Глинка. Його перу належать оригінальні історичні, етнографічні, фольклористичні і музикознавчі праці.
         Проте його постать не набула першорядного значення за життя, а пізніше й зовсім відійшла на маргіналії культурного і наукового життя в Україні. Сьогодні, з відстані у 200 років, ясніше видніється ця непересічна постать, яка має повне право зайняти одне з чільних місць серед науковців і митців ХІХ століття. Серед актуальних проблем на сьогодні вирізнимо кілька 1) написання науково обґрунтованої біографії М.Маркевича; 2) осмислення його історіографічної спадщини; 3) аналіз його етнографічної і фольклористичної діяльності; 4) дослідження поетичного доробку. Як бачимо, кожна із галузей діяльності цієї усебічно обдарованої людини потребує сучасного, глибокого аналізу. Тоді не будуть виникати прикрі непорозуміння і фактологічні помилки, як-от у досить поважному виданні “Енциклопедії українознавства” Вол. Кубійовича (1962, перевидання в Україні – Львів, 1994) зустрічаємо помилкове визначення місця народження М.Маркевича: “нар. у с. Турівці на Прилуччині, де перев. жив і помер”).
         Відомості про М.Маркевича і в інших джерелах вельми неповні й уривчасті. З них ми лише довідуємось про те, що освіту він отримував у Москві й Петербурзі, був близький до декабристських кіл, підтримував стосунки з передовими діячами України, зокрема, Т.Шевченком. Його короткі життєписи з’явились ще у ХІХ ст., незадовго після смерті. Серед них роботи І.Павловського і О.Пипіна.
         М.Маркевич отримав освіту в пансіоні при педагогічному інституті в Петербурзі. Перші його твори побачили світ у 1829 році. Це були збірки віршів "Элегии и еврейские мелодии" і "Стихотворения эротические и Паризина". Автор був під великим впливом Байрона, що й відбилося на його поетичній творчості. У 1838 році вийшла збірка "Украинские мелодии", яку складають його віршовані обробки народних легенд і повістей. До віршів додавалися примітки про народний побут України та виписки з історичних творів. Протягом 1842 1843 рр. вийшло 5 томів "Історії Малоросії", праці, так і не оціненої сучасниками. Власне, історія України викладалася в двох томах, а в останніх трьох були опубліковані документи з української історії. Перу Миколи Андрійовича також належать оригінальні історичні, етнографічні, музикознавчі праці: "Большой исторический, мифологический, статистический и проч. словарь Российской губернии", "О табаке вообще и в Малороссии в особенности", "Реки Полтавской губернии", "Народные украинские напевы, положенные на фортепиано".
         Наш земляк був народознавцем у повному значенні слова. Глибока повага до духовності народу, до вироблених віками народних знань, до повір'їв і міфів, легенд і казок, музики і театру, до матеріальної культури звучить у кожному рядку його праць, у листах до друзів.
         Одночасно з аналізом пісенної творчості українців М.Маркевич збирає великий етнографічно-статистичний матеріал в архівах, судах, медичних і статистичних установах Київської, Полтавської, Чернігівської губерній, прагнучи якомога скоріше випустити його у світ. “Я люблю палко науку і вважаю невдячною справою скнарою тремтіти над рукописами, не ділячись ними з людьми, що осягають всю ціну їх”, – писав він колезі й соратнику О. Боденському. На основі зібраного матеріалу М.Маркевич підготував окремі нариси побуту українського народу, вертепу, народного весілля, традиційної їжі, ласощів, напоїв, календарних обрядів, повір'їв. Усе це, за задумом фольклориста, мало увійти до великого збірника "Внутренняя жизнь Малороссии от 1600 года до нашего времени". Проте намір не був здійснений: трохи не завершивши праці, М.Маркевич помер. Видати підготовлені ним матеріали взявся І. Давиденко, який опублікував лише ті нариси, які збереглися в архіві М.Маркевича, а саме про звичаї, повір'я, кухню й напої малоросіян. Під такою назвою ця робота й побачила світ. Інші підготовлені вченим рукописи опинилися в різних приватних колекціях, зокрема А.Лазаревського, П.Лукашевича та ін.
         Збірник „Звичаї, повір’я, кухня і напої малоросіян” знайомить нас із щедрівками, колядками, класичними посівальники піснями, описами святочних, масничних, великопостових обрядів і звичаїв, троїцько-купальськими вшануваннями дерев, українською демонологією та особливостями народного світогляду.


         Надзвичайно цінним у книзі, до того ж першим у вітчизняній етнографічній літературі, є опис різдвяного вертепу з повним текстом цієї оригінальної народної драми. "Малороссийский вертеп, – пише М.Маркевич, – есть походный театр, представляющий благочестивым христианам великое происшествие в мире: Рождество Спасителя. Нет сомнения, что также представлялись многие другие происшествия, взятые из священного писания, но уцелел и дошёл до нас только вертеп".
         У цілому вертеп є переказом сюжетів про Різдво Ісуса Христа. Пройшовши величезний шлях від початку нашої ери до XIX ст., переосмислена і прикріплена до нового етнічного середовища, це драма, створена з апокрифічних легенд, з'єднаних українською фольклорною традицією, перетворилась на справжню перлину народної творчості. До персонажів, крім необхідних за сюжетом Ірода, трьох Царів, Ангелів, народ включив Пономаря, Смерть, Сатану, а також характерних для українського народу Діда та Бабу, Солдата, Цигана й Циганку, яскраву фігуру Запорожця.
         У розділі "Весна" М.Маркевич пише: „Чем лучше встретить весну, как не песнями, не играми, не изъявлениями любви?.. Веснянки начинают петь с Марта месяца, с того дня, в который птичка овсянка запоёт свою первую песню”.
         У наведених М.Маркевичем веснянках знаходимо скарги дівчини на самотність, бажання дізнатися, хто її суджений; зауваження нареченому за холодність, байдужість під час побачень, тугу молодої жінки, "которой нельзя уже пользоваться увеселениями девиц, их играми, их хороводами".
         Також М.Маркевич описує ряд молодіжних ігор: "У Короля", "У Щитки", "У Галки", "У Ворона". Ці весняні ігри мають нескладні сюжети, у яких проте не можна не помітити глибини складної системи народного світогляду, тієї художньої досконалості, яку проніс через віки народ у своїй творчості.
         Одним з перших М.Маркевич звертається до теми народної медицини, подаючи у книзі систематизований своєрідний матеріал про травники і знахарство, хвороби й народні методи боротьби з ними.
         Докладному й сумлінному описові народного весілля передує маленький розділ "Любощі", в якому автор без тіні усмішки розповідає про хитрощі дівчат, що прагнуть привернути до себе увагу хлопців. Весільний обряд розподілено автором на три великі етапи: перший – сватання, коровай, вільце; другий –вінчання, застілля у молодої й молодого, розподіл короваю, комора; і третій – снідання дружок молодої, перезва, "беседа", всілякі взаємні відвідування двох родів тощо.
         Ці три групи обрядів у свою чергу розпадаються ще на цілий ряд яскравих і самобутніх обрядів. М.Маркевич уміло відбирає найбільш типові, найбільш характерні і водночас високохудожні весільні пісні. Ретельний, з яскравими фольклорними прикладами опис весілля служив зразком досконалості етнографічної польової роботи не лише сучасникам, а й наступним покоління народознавців.
         Своєрідністю відзначається останній розділ "Простонародна кухня, десерт і напої", у яких етнограф описує дев’яносто найтиповіших, простих у виконанні страв народної кухні, багато з яких незаслужено забуті: баба - шарпанина, драглі з свинячих ніг, кендюх, пундик, таратута та інші. Є тут і рецепти калинового і бузинового киселів, березового і кленового соків, наливок та настойок.
         Невтомний дослідник життя нашого краю першим звернув увагу і на таку особливість виконання колядок і щедрівок на Сумщині, як завершення співу мовними кінцівками типу "Святий вечір", "Здрастуйте вам, з Новим роком!", "Дай, Боже, вечір добрий". Цю особливість пізніше відмітив В. Дубравін у збірці "Пісні Сумщини".
         М.Маркевич залишив нам у спадщину не лише багатий етнографічно-фольклорний матеріал, який, не шкодуючи себе, збирав у народі, він заповів нам своє ставлення до його духовної культури: "Моя праця немала: зберегти успадковане, потроїти, збільшити учетверо й привести у порядок – це було справою мого життя".


Література

         1. Артюх Л. Передмова // Маркевич М.А. Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян. - К., 1992. 2. Єроха М. Марковичі з Сваркового, Маркевич з Дунайця // Глухівщина. - 1995. - 4 жовтня. - С. 3. 3. Єфремов С.О. 1сторія українського письменництва. - К., 1995. 4. Качкан В.А. Українське народознавство в іменах: Навч. посібник. - К., 1995. 5. Косачевская Е.М. Письма Н.А. Марковича к О.М. Бодянскому // Духовная культура славянских народов. - Л., 1983. 6. Пономарьов А.П. М.А. Маркевич // Українці: народні вірування, повір'я, демонологія. - К., 1992.





Степан Ніс
(1829-1900)

         Письменник, фольклорист та етнограф Степан Данилович Ніс народився 1829 року в селі Понорах Конотопського повіту, що розташоване понад річкою Ромен. Батько його належав до здрібнілих панів, мав кілька кріпаків і сотню десятин землі. Грамоті Степан навчився у дяка, але великий вплив на нього мали перекази про минуле, зокрема про прадіда-запорожця Григорія Носа, який після зруйнування Січі поселився в Красному Колядині.
         Після закінчення гімназії С.Ніс вступив на медичний факультет Київського університету. Він згуртовує довкола себе студентів-українців, які жили в одному будинку поблизу Хрещатика. Їх жартома називали "Носівською партією" або "куренем". Вільний від занять час "партія" використовувала для вивчення української історії, запису пісень. Степан знав багато пісень і чудово співав, грав на скрипці та бандурі. У часи студентства, протягом 1852-1854 років він займався записом пісень, переказів, діалектів тощо.
         У 1854 році С.Ніс закінчив навчання і у грудні того ж року розпочав службу ординатором у військовому госпіталі Таганрога. Згодом С.Ніс переселяється до Харкова і складає екзамени на звання повітового лікаря, після чого отримує призначення оператором Чернігівської лікарської управи.
         В Чернігові Степан Ніс зустрів багато відомих діячів науки і культури: Леоніда Глібова, Опанаса Марковича, Олександра Лазаревського. Квартира С.Носа, що теж отримала назву „куреня”, слугувала місцем зустрічі багатьох свідомих українців. „Курінь” Носа слугував не тільки для відновлення народних звичаїв і поширення народної культури серед жителів Чернігова. Він слугував також меті пробудження цікавості до народу як нації, її минулому і майбутньому. Для цього в „курені” була бібліотека, переважно з історичних книг. З неї потім утворилась Чернігівська громадська бібліотека.
         У „Чернігівських губернських відомостях” С.Ніс друкує свої етнографічні нариси, зокрема, варто згадати його статтю "Село Поноры Конотопского уезда", де автор подав місцеві народні перекази.
         Користуючись своїми численними поїздками, Степан Ніс поповнював свої багаті етнографічні і фольклорні зібрання. В збірниках того часу, починаючи від Метлинського і Чубинського, Антоновича і Драгоманова зустрічаються досить цінні записи Носа. Він і сам деякі твори друкував в "Основі". Виявляючи зацікавленість до цього видання, Степан Ніс писав В.Білозерському: "Основа" повинна винести в собі в мир силу язика".
         Валуєвський циркуляр від 18 липня 1863 р. заборонив друкування духовних та популярних україномовних освітніх книг, також заборонявся український театр, була закрита газета "Чернігівський листок". Адміністративних репресій зазнали відомі українські діячі, серед яких О.Кониський, П.Чубинський, П.Єфименко, В.Лобода, С.Ніс.
         Степан Ніс був висланий на північ, в місто Білозерськ. Там він пробув до липня 1872 року, коли дістав дозвіл повернутись додому. Протягом 1872-1876 років С.Ніс написав або закінчив більшу частину власних повістей та оповідань, серед яких можна відзначити повість "Данько Грабина" "З канальського року 1723".
         З його праць у той час було видано лише дві книги – обидві анонімно: "Про хвороби і як їм запомогти" (1874) та "Ліки своєнародні, з домашнього обиходу і в картинах життя" (1875). Крім того, він передав Південно-Західному відділу свої зібрання старовинного одягу, зброї, а також дуже багаті етнографічні записи.
         В 1876 році С.Ніс вступає на службу і отримує місце повітового лікаря в Ярославлі, а через два роки переїжджає до Вітебської губернії і, нарешті, 1882 року виходить у відставку і одружується.
         Повернувся С.Ніс додому в червні 1886 року, жив у Чернігові, займався лікарською практикою. З 1891 року працював міським лікарем у м.Городні, до самої смерті мешкаючи в цьому місті. 28 грудня 1900 року нашого земляка не стало. Дослідники зазначали, що був він людиною непересічною, цінував самобутність "як краще багатство і прояв особистості", стверджували, що "незвичайно глибоке вивчення народного побуту і мови знаходить пояснення в глибокій відданості Степана Даниловича інтересам простого народу".


Література

         1. Пономарьов А.П. Українська етнографія: Курс лекцій. - К., 1994. 2. Сиваченко М.С. Сторінки з історії української літератури та фольклористики. - К., 1990. 3. Слов'янська фольклористика / За ред. Н.А. Ярчука. - К., 1988. 4. Українське народознавство: Навч. посібник / За ред. С.П. Павлюка, Г.И. Горинь, Р.Ф. Кирчіва. - Львів, 1994.





Пелагея Литвинова-Бартош
(1833-1904)

         Говорячи про обрядову культуру Сумщини, не можна не згадати жінку, яка усе своє життя присвятила вивченню рідного краю, його обрядів та звичаїв.
         „В глуху та важку пору, коли їй довелося жити та працювати, діяльність її як етнографа та публіциста не загинула без сліду для науки та суспільства”, – ці слова академік М.Василенко присвятив маловідомому етнографу та народній вчительці Пелагеї Яківні Литвиновій-Бартош. Народилася вона на хуторі Теребені поблизу села Землянка. В тім краю, який згодом описала так: "Село Землянка лежить у західній частині Глухівського повіту в давній Сіверській землі, в басейні лівих допливів ріки Десни, 20 верст від містечка Вороніжа і 20 верст від Шосткинської фабрики пороху. Місця ці здавна були дрімучими лісами, що сполучалися на півночі з лісами брянськими... Село Землянка окружено купою великих і малих хуторів у лісах.”
         Пелагея Литвинова (в дівоцтві – Бартош) походила із знаменитого козацького роду. Мати її була дочкою письменника, перекладача і видавця, члена Російської Академії наук Федора Осиповича Туманського. Рано залишившись без матері й батька, вона 19 років закінчила Єлизаветинське училище в Москві та працювати не довелося. Приневоленій до шлюбу з нелюбом, Пелагеї жилося в заміжжі тяжко. Вона стала матір'ю десяти дітей (7 синів і 3 дочок) і сама їх виховувала, перебуваючи під час їхнього навчання у Глухові, Новгород-Сіверську, Києві й Москві. Їй не раз випадало не тільки стежити за здоров'ям і матеріальним забезпеченням своїх плеканців, а й особисто сідати за книжки та вивчати повний курс наук (скажімо, вона досконало опанувала латину).
         Мешкаючи в Києві, Пелагея Литвинова познайомилася з "українофілами"-громадівцями – родинами Русова, Антоновича, Лисенка, Старицького. В цьому національно свідомому середовищі вона зацікавилась долею і культурою свого народу, стала одним із працівників дитячого притулку для дітей робітників і селян. А ще їй дали дозвіл відкрити приватну школу, і вона самотужки написала для неї й видала "Абетку" за К.Ушинським. В архіві з тих часів збереглася й чернетка її доповіді про захист жіночих прав.
         Напевне, за київської доби вона захопилась і збиранням візерунків народної вишивки. Перед собою Пелагея мала за взірець чудове видання "Украинский народный орнамент" (К.,1876) Ольги Косач, яка згодом прибрала псевдонім – Олена Пчілка. Наслідуючи її приклад, Литвинова вивчала побутування цього виду мистецтва на своїй батьківщині – у Глухівському краю, де вціліли у недоторканості стародавні зразки Сіверщини.
         До 1886 року Пелагея Яківна жила то в Києві, то в Москві. Майже три роки вона знімала квартиру у батьків академіка М.Василенка. Ось якою він пам’ятає її: "Коли не зраджує мені пам’ять, то уявляю собі Литвинову тоді людиною не молодою, середнього зросту, згорбленою од довгого сидіння за столом або книгою. Обличчя її вже щедро бороздили зморшки... Одягнена була Пелагея Яківна простенько, недбайливо, не по моді. Пам’ятаю її більше в чорному з дрібними білими гороховиннями... З неї була людина енергійна, настирлива, вперта, що вміла допнутися свого, коли хотіла...".
         По смерті батькової сестри Пелагея Литвинова (вона до чоловікового прізвища додала і своє дівоче – Бартош) у 1886 році перебирається на її хутір Землянку, де оселяється остаточно. Проте зв’язків з визначними діячами вона не пориває. Листується з М.В.Лисенком, М.П.Старицьким, О.В.Марковичем, Б.Д.Грінченком, Ф.К.Вовком та іншими науковими та культурними світилами того часу. Підтримувала П.Литвинова-Бартош дружні і наукові зв’язки з українським істориком та етнографом Олександром Михайловичем Марковичем, автором „Описания Малороссии”, „Исторических очерков города Глухова”, „Малорусской свадьбы” та низки інших етнографічних праць. Ці зв’язки були ще й сімейними, оскільки її чоловік Петро Литвинов доводився Марковичеві племінником, і О.М.Маркович у листах до подружжя Литвинових часто звертався до „люб’язної Поліньки”, як він називав Пелагею Яківну.
         Усі свої етнографічні, історичні, фольклористичні та мистецтвознавчі інтереси дослідниця зосередила на регіональному аспекті вивчення народної культури. Зроблені нею тут записи здобули їй широку славу видатного українського народознавця не тільки в Україні, а й у Європі. При підтримці Федора Вовка вона стала членом-кореспондентом Паризького антропологічного товариства, а навесні 1903 року – дійсним членом Наукового Товариства імені Шевченка у Львові.
         Живий образ останніх п'яти років життя Пелагеї Яківни подав у своїх спогадах глухівський учитель (так само народознавець) Олександр Малинка: „В темній сукні, невеличка, сухенька, у зморшках, із ласкавою, трохи соромливою усмішкою в очах – так і тепер стоїть вона переді мною. Насамперед, це була надзвичайно енергійна людина, що ніколи не давала собі відпочинку. Сидіти без діла було для неї найгіршою мукою. Вона навіть не ходила, а бігала дрібненькими кроками, ніби боялася кудись спізнитися, не поробити всього, що треба. І спала, і їла вона не тоді й не так, як це звичайно роблять люди, а якось випадково, між іншим”.
         Багато зусиль доклала Пелагея Литвинова для поповнення колекцій Російського Географічного товариства в Києві та його основного осередку в Петербурзі; без її участі не обійшлися й такі московські заклади, як Політехнічний та Кустарний музеї.
         Дослідницею були видані „Русские народные узоры” (К.,1872), „Южнорусский народный орнамент” (К.,1878), „Сборник народних русских узоров” (К.,1879). Фольклорист Олександр Малинка так описав цей напрямок її діяльності: „Зустріне на вулиці чи на базарі в Глухові дівку в гарно вишиваній сорочці або в красивій плахті, спинить її: почекай на хвилинку, розгляне візерунок, змалює і йде далі...”
         Проживаючи здебільшого в с. Землянці, П.Литвинова-Бартош писала на місцевому матеріалі статті етнографічного характеру. Життя українського народу яскраво описане в статтях „Криниця – богиня родючості сіверян” (1884), „Ще про старовинні тракти, або дороги в Південній Росії” (1883). З уст літніх людей села Землянки вона написала в „Киевской старине” за 1885 рік статтю „Как сажали в старину людей старых на лубок”. Пелагея Яківна писала: „Людей старих, котрі були обтяжливими собі й іншим, вивозили зимової пори в глухе місце і спускали в глибокий яр, а щоб при спускові вони не могли розбитися чи затриматися на схилах, їх садовили на лубок, на якому, мов на санях, вони докочували до дна яру. Звідси і пішли вирази „садовити на лубок” або „пора його на лубок...” Повідомлення з Глухівщини звернуло до себе увагу. Дехто поставився до нього з недовірою. Були й такі етнографи, історики, які виїхали на місце, щоб перевірити наведені факти. Все ж дослідники мусили ви
         знати: повідомлення Литвинової-Бартош не було вигадкою. Цей ритуал побутував не тільки на землі сіверян, але й в інших слов’янських племенах.
         Найбільш значним етнографічним твором П.Литвинової-Бартош стала її праця „Весільні обряди і звичаї у селі Землянці Глухівського повіту в Чернігівщині”. Побачила вона світ у 1900 році у Львові в третьому томі „Матеріалів до українсько-руської етнології”. То було видання етнографічної комісії Наукового товариства імені Шевченка за редакцією відомого українського етнографа, фольклориста, антрополога и археолога Ф.К.Вовка.
         Весільні обряди і звичаї із села Землянка Глухівського повіту, що їх підготувала П.Литвинова-Бартош, докорінно відрізняються від попередніх записів тим, що авторка змальовує всі без виключення акти весільного дійства – сватання, оглядини, заручини і т.д. Етнограф не лише скрупульозно, до найменших деталей описує всі весільні акти (основу яких становлять пісні), а й подає дані про те, що весілля і вінчання – це різні акти, основним же є весілля. „І у нас, як і скрізь на Україні, – весілля одне, а вінчання друге”, - пише вона. – „Буває, що люди живуть не вінчавшись, на віру, відбувши потихеньку хоч малесеньке весілля, не відбувши ж весілля, не можна жити у парі, хоча б люди і повінчались”. Дослідниця описала всі 25 важливих актів весільного дійства, а саме: допитки, сватання, розгляди, заручини або хустки, запоїни, єднання попа і огласи, змовини, коровай, покраса, чоботи, запрошування на весілля, дівич-вечір, печогладини, неділя вінчання у церкві, скриня, відвезення віка, зустріч поїзда, продаж молодої, перекори, сорока, жертва золовці, потороч, циганщина, одводини. Окремо виділено і детально описано т.зв. „життя на віру”. Про це дослідниця пише: „Відповідаючи на запит Редакції, додаю ще дещо про невінчаний шлюб чи життя на віру. Таке життя трапляється тут найбільше між людьми, що не можуть через що-небудь звінчатися по закону... Одна пара – дід і баба – здрастують і досі у Землянці недалеко від мене. Діда звуть Сава Чубук, на прізвище Шекада, а бабу Палажка Чубуниха. Вона була замужем за козаком Кульшою, тільки той пішов кудись і вже десять год як його немає. Я казала бабі Палажці, що вона може витребувати дозвіл на „венець”, але вона дума, що це зовсім не потрібно, бо вона йшла за Саву не як-небудь, а так як слід: Сава приходив за хлібом і за горілкою і з старостою; узяв мене від батька і могорич пили і руки давали, покинути мене не сміє!.. У „молодиків” весілля буває „настоящє”, а в удівців тілько „могорич”. Пісень же яких особливих не буває”.
         Детально описані авторкою етапи весільного дійства незмінно супроводжувалися піснями. Усього подано 250 пісень. У них відтворено світогляд народу, його морально-етичні й естетичні принципи, багатовіковий досвід виховання підростаючого покоління.
         Народні весільні пісні становлять найбільшу цінність цієї праці. Основною їх темою є змалювання туги за своєю родиною; у багатьох з них є звертання до рідної матері, до родини. Не позбавлене весілля і сороміцьких пісень. Дослідниця не оминає цієї складової обряду і детально фіксує зразки та подає їх до друку, подаючи, щоправда, окремі слова у скороченому вигляді.
         Дослідження П.Литвинової-Бартош дає нам можливість краще пізнати життя і звичаї нашого народу в минулому, допомагають зрозуміти цінність та необхідність традицій та обрядів, що передаються від покоління до покоління.
         Померла П.Литвинова-Бартош у 1904 році. Похована на сільському цвинтарі в селі Землянці. Її архів, записи, колекція без господарського нагляду й наукової оцінки розпорошилися по різних місцях: орнаментика та інші рукописи потрапили до Всеукраїнського історичного музею; решта літературно-етнографічної спадщини зберігається нині у відділі рукописів Інституту НАН імені Максима Рильського. Листи ж П.Литвинової до Федора Вовка зібрані у його Кабінеті (нині Науковий архів Інституту археології НАНУ). Високу оцінку діяльність глухівської аматорки дали у свій час Михайло Грушевський, Микола Сумцов, Микола Василенко. Найповніший нарис про життя та працю Пелагеї Яківни Литвинової-Бартош, за її родинним архівом, написала Ївга Спаська. Вона охопила весь творчий набуток цієї незвичайної жінки, яку Микола Василенко назвав "видатним явищем"; за його словами, "вона цікавилася народним життям як учена людина, як публіцист, що виучує форми життя та деякі його потреби".


Література

         1. Василенко М.П. Літературно-мистецька Глухівщина: Литвинова-Бартош // Глухівщина. - 1995. - 5 липня. - С. 3. 2. Василенко М.П. Я змалку близько стою до народу // 3 берегів Шостки. Літературні розшуки, знахідки. - Суми: Слобожанщина , 1995. - С. 40-43. 3. Литвинова-Соловйова В.О. Моя бабуся i етнограф Малинка // Народна трибуна. - 1992. - №24. - С. 3. 4. Терлецький В.В. 3 берегів Шостки. - Суми, 1995. 5. Терлецький В.В. Литвинова-Бартош Пелагея Яковлевна // Советское полесье, - 1968. - 16 марта. - С. 3. 6. Терлецький В.В. Я дійсно змалку близько стою до народу: (П.Я. Литвинова-Бартош) // Советское полесье, - 1993. - 18 декабря. - С. 2. 7. Шудря Є. 3 життєпису дослідниці українських старожитностей XIX ст. (Листування П.Литвинової з Ф.Вовком) // Народна творчість та етнографія. - 1999. - №5-6. - С. 106-115.





Олександр Потебня
Олександр Потебня
(1835 - 1891)

         На 60-ті роки XIX ст. припадає початок другого періоду розвитку української етнографії. У цей час набувають поширення ідеї міфологічної школи – наукового напряму, в основі якого лежить уявлення про міфи, легенди та інші форми духовної культури народу як прояву його духу та національної самосвідомості. Представником цієї школи в Україні був О.Потебня.
         Майже половина наукового доробку О.Потебні присвячена дослідженню українського фольклору. Народна пісня часто була основою для його філософських і мовознавчих студій. Його захопленню фольклором сприяло загальне становище 50 – 60-х років минулого століття – дух демократії, рух народництва, різке зростання національної самосвідомості на Україні, звернення до джерел, втілених у фольклорних творах.
         Народився Олександр Опанасович Потебня у 1835 році на хуторі Маневі поблизу села Гаврилівки на Роменщині (зараз це с. Гришине Роменського району). Активним збирачем народної поезії О.Потебня став рано. Перші записи пісень він зробив ще у 17-річному віці від своєї тітки Параски Юхимівни. Це такі народні перлини, як "Кроковеє колесо", "Ой, піду у садочок", "Ой, сине мій, Іване" та ін.
          Протягом всього життя вчений старанно фіксував унікальні зразки народної поезії, переважно з Полтавщини (а саме Роменщини) та Харківщини. Записи О.Потебні часто потрапляли до багатьох тогочасних збірників.
         Велика кількість його записів не побачила світу за життя вченого. “Рукописна спадщина О.О.Потебні-збирача була колосальною”, - зазначає М.Дмитренко. – „Навіть та частка записів, що виявлена в архівах, вражає своїм обсягом, а найголовніше – високою якістю фіксації оригінальних пісенних текстів та мелодій.” У наш час була підготовлена прекрасна збірка народних пісень в записах О.Потебні, до якої увійшли не тільки усі раніше опубліковані тексти, а й віднайдені в архівах. Це майже три з половиною сотні текстів, половина з яких мають вказівку на те, що записані вони були на Роменщині. Це і Перекопівка, де він записував від Параски Потебні у 50-х роках, і рідна Гаврилівка, а також інші місцевості Роменського повіту. Вражає жанрово-тематичне багатство пісенних зразків цього регіону, повнота текстів та їх яскрава образність. Веснянки, купальські, весільні, козацькі, чумацькі, бурлацькі, рекрутські, жартівливі пісні, балади, пісні про кохання – така амплітуда записаних Потебнею-фольклористом пісенних перлин на території нашої Сумщини, "вся старожитня Україна відбилася в них, мов краплина чистої джерельної води, вся її душа".
          Записуючи народні пісні, О.Потебня надзвичайно уважно ставився до кожного варіанта того чи іншого твору. На його думку, незважаючи на відоме багатство проміжних структур народної пісні, практично неможливо встановити різницю між варіантом і новою піснею. Розвиваючи це положення, вчений приходить до висновку, що “пісня впродовж свого життя є не одним твором, а низкою варіантів”. Саме тому одного разу зафіксований і опублікований твір, на думку Потебні, не дає повного уявлення про його форму і зміст, оскільки “нам дається лише декілька точок руху, недостатніх для визначення проміжного шляху. Для історії і теорії народної поезії необхідне якомога більше число варіантів, вихоплених із течії у можливій конкретності і точності.”
         У 1862 р. охтирський вчитель і етнограф В.Гнилосиров одержав листа від О. Потебні: "До діла було б мені, коханий земляче, об'їхати або й пішки обійти хоча б невелику частку України і придивитись, прислухатись до народного життя й мови". О.Потебню цікавили насамперед пісні. З В.Гнилосировим вони обійшли села довкіл Охтирки, зробивши немало цінних записів. Також матеріали були зібрані у Харкові, Харківській, Полтавській та Пензенській губерніях. Нагромаджуючи фольклорні матеріали, О.Потебня мав декілька цілей: готувати до друку збірки, досліджувати явища духовної культури в історичному розвитку, по збережених реліктах реставрувати мову, мислення, психологію, звичаї та обряди наших предків.
         Наступного 1863 року в Петербурзі вийшло рукописне пісенне зібрання О.Потебні "Українські пісні, видані коштом О.С.Балліної". У збірці вміщено 63 пісні: 56 текстів з мелодіями і 7 мелодій з підтекстовками. Тематичне коло їх досить широке: календарно-обрядові, родинно-побутові, соціально-побутові, жартівливі тощо. До збірки ввійшла частина пісень зібраних у 50-х роках на батьківщині.
         Згодом, нагромадивши величезний досвід у вивченні мов, народних звичаїв та обрядів, фольклорних і літературних творів, О.Потебня створив фундаментальні дослідження з теорії народної словесності.
         У 1865 р. вчений написав монографію "Про міфічне значення деяких обрядів та вірувань", а в 1867 р. – "Про купальські вогні та споріднені ними уявлення" і "Про долю і споріднені з нею істоти". У цих працях вчений віддав данину міфологічним концепція. Але найвизначнішою працею у фольклористичній спадщині О.Потебні є капітальне двотомне монографічне дослідження "Объяснения малорусских и сродных народных песен" (1887).
         У цій роботі висвітлено величезний комплекс теоретичних питань на основі фольклорних текстів. Учений розвинув положення про класифікацію та систематизацію народнопоетичних творів.
         Велику цінність мають також праці О.Потебні "Із записок з теорії словесності. Поезія і проза. Тропи і фігури. Мислення поетичне і міфічне", "Із лекцій з теорії словесності. Байка. Прислів'я. Приповідка", в яких висвітлюються питання теорії слова й художнього образу, поетики усної народної творчості, фольклорно-літературних взаємин.
         Говорячи про значення діяльності О.Потебні-фольклориста, треба підкреслити, що він палко любив народну творчість, мав тонке естетичне чуття, відбираючи для спостережень особливо цінні з наукового погляду, сповнені глибокого змісту, високохудожні, нев’янучої краси твори. Людина з глибокою філософською вдачею та синтетичним розумом, О.Потебня найбільше звертав увагу на пояснення українських пісень і групував їх відповідно не до змісту, а до мотивів та складу.
         ”Як дослідник фольклору, – зазначала дослідниця його наукового доробку В.Ю.Франчук, – О. Потебня в ряді випадків випередив академічну науку 60-80-х рр. XIX ст. Його фольклористичні праці є видатним внеском у вивчення художньої творчості народу і зберігають своє значення для науки”.


Література

         1. Дмитренко М.К. Монографічне дослідження О.О. Потебні про народні пісні // Народна творчість та етнографія. - 1983. - №6. - С. 69-75. 2. Дмитренко М.К. Видатний дослідник i збирач фольклору // Народна творчість та етнографія. - 1985. - №5. - С. 21-27. 3. Дмитренко Н.К. А.А.Потебня - собиратель и исследователь фольклора: К 150-летию со дня рождения. - К.: О-во «Знание» УССР, 1985. - 48 с. - (Сер.V1 «Литература и искусство»; № 8. 4. Олександр Опанасович Потебня / За ред. С.А. Назаренка. - К., 1962. 5. П'ятаченко С.В. Варіанти народних пісень із Роменщини у записах О.О.Потебні і П.О.Гнідича // О.О.Потебня та проблеми мови і культури: Зб. наук. праць / НАН України. Інститут мовознавства ім. О.О.Потебні. Відп. ред. В.Ю.Франчук. – К.,2003. – С.428. – 436. 6. Слов'янська фольклористика / За ред. Н.А. Ярчука. - К., 1988. 7. Франчук В.Ю. Олександр Опанасович Потебня. - К.: Наук. думка, 1985. - 167 с.





Іван Манжура
Іван Манжура
(1851-1893)

          Говорячи про фольклористичну діяльність О.Потебні, не можна не згадати людину, яку він усіляко підтримував на його життєвому шляху, зокрема, сприяв його становленню як фольклориста. Це Іван Манжура.
         Народився Іван Іванович Манжура 1851 року в Харкові. Його мати померла, коли хлопчикові минуло п’ять років. Його батько, вільнодумний і відвертий, часто лишався без роботи і мандрував разом з малим сином по містах і селах Харківщини і Катеринославщини. У 1860 році він привів дев’ятилітнього хлопця до села Бором лі, що на Тростянеччині, маючи намір віддати його на виховання до місцевого багатія, але хлопчина втік. „Вырвавшись на волю, - писав пізніше в листі Іван Манжура, - я в буквальном смысле слова побежал; бежал я долго, вплоть до вечера, ничего не ївши, хотя бродил Соромлю, помню, часов в 10 утра...”
         У 1865 році Івана Ман журу взяла на виховання рідна тітка по матері – дружина Олександра Опанасовича Потебні. Вона віддає його до повітової гімназії, а пізніше до Харківської гімназії. !870 року хлопець вступає до Харківського ветеринарного інституту, звідки його виключають за „неблагонадійність поведінки”. Захопившись ідеями народництва І.Манжура іде „у народ”. Мандруючи по Харківщині (частиною якої була Сумщина) та Катеринославщині, І.Манжура вивчає народне життя, починає систематично збирати фольклорні та етнографічні матеріали. Записи І.Манжури швидко привернули увагу фольклористів. 1887 року І.Манжуру обирають дійсним членом Історико-філологічного товариства при Харківському університеті. У 1888 році він укладає збірник „Казки та приказки і таке інше. З народних уст зібрав і у вірші склав Іван Манжура”. Велику допомогу у становленні поетичного і наукового таланту надає молодому поетові і фольклористові О.Потебня. Він пише про Манжуру як про одного з найталановитіших українських поетів і багатообіцяючого фольклориста. Потебня редагував і вірші, і фольклорно-етнографічні записи Манжури, заохочував його до збирання фольклору, надсилав необхідні для роботи книги. Постійна моральна і матеріальна підтримка Потебні дуже допомагала Ман журі у його важкому, сповненому нестатків житті.
         1890 року були опубліковані „Сказки, пословицы и т.п., записанные в Екатеринославской и Харьковской губерниях И.И.Манжурою”. З 1891 року фольклорно-етнографічні замітки Ман жури зустрічаються у московському журналі „Этнографическое обозрение”. Багато фольклорних записів вчений передав Харківському історико-філологічному товариству, яке по його смерті видало „Малорусские сказки, предания, пословицы и поверья, записанные И.И.Манжурой в Екатеринославской губернии” (1894).
         У наш час розлоге видання пісень у записах І.Манжури побачило світ у видавництві „Музична Україна” (1974). До цього видання включено кращі записи народних пісень, зроблені дослідником на Катеринославщині, Харківщині й Сумщині. Характерною особливістю наукового підходу вченого була увага до паспортизації твору. Тому сьогодні легко визначити, з якого регіону походить та чи інша пісня.
         Слід також зазначити, що поряд із багатьма видрукуваними записами, значна частина великої фольклорно-етнографічної спадщини І.Манжури невідома. Ці матеріали зосереджені переважно в архівосховищах Києва. Це передусім записи пісень різного жанру, оповідань, інших фольклорних матеріалів, епістолярії. У великій рукописній збірці пісень поета і збирача тільки пісень різних за жанром і тематикою вміщено близько дев'ятсот, з яких видано лише незначну частину. Це пісні духовні, колядки, щедрівки, обрядові, весільні, про тварин і птиць, забави тощо, записані на Сумщині, Харківщині, Катеринославщині у 1875-1882 рр. Окрім того, великий рукописний збірник Івана Манжури зберігається в Санкт-Петербурзькому відділенні Архіву РАН. Лише поодинокі записи з його фольклорно-етнографічного здобутку видані посмертно.
         Серед великої і цікавої фольклорно-етнографічної спадщини Івана Манжури чільне місце займають і записи пам'яток ігрової культури українців. Це передусім записи народних ігор різних статево-вікових груп, які сприяють етнографам у вивченні глибинних явищ народної культури.
         Життю й творчості відомого поета і збирача присвячені ґрунтовні дослідження, зокрема монографія І.П.Березовського "Іван Манжура. Нарис життя і творчості". Його фольклорно-етнографічна діяльність також була предметом спеціальних досліджень.
         Багаті за змістом, високохудожні за формою фольклорні записи І.Манжури з теренів Сумщини дають можливість глибше з’ясувати не лише природу художнього твору, а й специфіку регіональної народної культури.


Література

        1. Сумцов Н.Ф. Памяти И.И.Манжуры // Киев. старина. - 1893. - №10. - С.80-90. 2. Сумцов Н.Ф. И.И.Манжура как поэт и этнограф // Сумцов Н.Ф. Из украинской старины. - Х., 1905. - С.114-137. 3. Березовський І.П. Іван Манжура: (Нарис життя і діяльності). - К.: Вид-во АН УРСР, 1962. - 124с. 4. Заремба В.І. Іван Манжура: [Біогр. повість]. - К.: Молодь, 1972. - 187с. 5. Бернштейн М.Д. Іван Манжура: Життя і творчість. - К.: Дніпро, 1977. - 188 с. 6. Каширіна Л. Іван Манжура і українська народна пісня // Народні пісні в записах Івана Ман жури. – К.: Музична Україна, 1974. – С.5-13.





                 Розділ 2. Загальні тенденції розвитку науки про народну творчість на Сумщині у кінці ХІХ - поч. XX ст.

         Українська наука про народну творчість на кінець ХІХ ст. накопичила великий досвід і мала значні здобутки. Свій посильний внесок робили усі, хто уболівав за долю народу, його культуру – історики і письменники, митці і краєзнавці, лікарі й природознавці, юристи й педагоги. В Україні на міцну основу стали наукові осередки Києва, Львова, Харкова, Одеси, Житомира, Полтави. Великий вплив на сучасний і подальший розвиток фольклористики мали думки М.Драгоманова, М.Сумцова, І.Франка, В.Гнатюка, М.Грушевського.
        Значних змін зазнала на цей період культурно-історична школа, яка пройшла довгу, майже столітню еволюцію від першого її маніфесту, яким можна вважати передмову Михайла Максимовича 1827 року до „Історії української літератури” Михайла Грушевського, що виходила на початку ХХ століття.
        Фольклористика цього часу перейшла від романтичного захоплення старовиною та екзотикою до позитивістського трактування фольклору з тяжінням до „чистої науки” з її вимогами загальнолюдської істини. Ця істина встановлювалась посиленням наукового критицизму. Значно більшою стала увага до науковості збирання, публікації, аналізу фольклору. Тенденцію науки цього часу Іван Франко вбачає у тому, що вона „не терпить віри на слово”, „у всьому йде до вироблення власного переконання при помочі фактів, досвідів, контролю”.
        Модифікуються форми і жанри досліджень. „Позитивісти” більшою мірою аналітики, ніж синтетики. Вони уникають напівбелетристичних форм роздумів про фольклор, таких типових для „романтиків” (епістолярні послання М.Максимовича, подорожні нотатки П.Куліша, синтетично-оглядові статті П.Куліша, М.Костомарова. Змінюється також підхід до видання фольклорних текстів. „Позитивісти” та їх послідовники прагнуть до більшої науковості видання. Це у повній мірі стосується видань фольклору з теренів Сумщини, про які буде йти мова нижче. На кінець XIX - поч. XX ст. припадає поява багатьох цінних збірок з території Сумщини, у яких з’являються нові підходи до укладання фольклорних збірників. Зокрема, це стосується нового на той час локально-монографічного принципу, продемонстрованого П.Гнідичем у своїх „Матеріалах з народної словесності”.
        Для розвитку наукової думки у кінці ХІХ - поч. ХХ ст. характерна генетична пов’язаність із усіма попередніми напрацюваннями, школами, течіями. І вельми прикро, що цей безперервний розвиток науки, яка уже сягала європейського рівня, був нагло перерваний у 20-х роках новою більшовицькою владою.
        Значку роботу по збиранню народних пісень Сумщини і Роменщини, зокрема, провів видатний український композитор Микола Віталійович Лисенко. Він не раз бував на Сумщині, тривалий час підтримував зв'язки з людьми цього краю. М. Лисенко фактично підготував ґрунт для окремої галузі народознавчої науки – музичної фольклористики. Більша частина третього випуску його відомого „Збірника українських пісень” записана від Меланії Загорської. Серед матеріалів з Кролевецького повіту записані пісні „Ой, у полі криниченька"”, з Роменського повіту „Тяжко-важко, ой хто кого любить”, з Глухівського „Ой, у лузі, лузі”, з Охтирського „Ой, посилала мене мати” та ін. До пісенного фонду М.В.Лисенка потрапили і записи пісень, зроблені О.О.Потебнею.
        Окрім відомих у науці імен зустрічаємо серед дослідників фольклору Сумщини імена малознайомі або ж забуті. Серед таких український етнограф і фольклорист з Лебедина Михайло Калинович Васильєв (1862-1912). Він закінчив Петербурзький технологічний інститут і працював інженером-технологом на ряді цукрових заводів України. У науку він увійшов як дослідник пісень-новотворів. Йому належать розвідки „Дві цукрозаводські пісні” (1886), „До питання про нові мотиви в малоруській народній поезії” (1897), а також дослідження про український народний театр, народні обряди, звичаї, вірування, фольклорно-літературні зв’язки („Рекрутчина в малоруській пісні” (1889), „Малоруські похоронні обряди та повір’я” (1890), „Народна пісня про Шевченка” (1885), „Т.Г.Шевченко в легенді” (1900).





Микола Сумцов
Микола Сумцов
(1854-1922)

        Значні заслуги в організації етнографічних досліджень на Сумщині та в їх публікації належать М. Сумцову.
        Професор Харківського університету, а з утворенням Української Академії наук і її академік, Микола Федорович Сумцов у своїх працях "Слобожани", "Нариси народного побуту", "Хліб в обрядах і піснях", "Місцеві назви в українській народній словесності" вчений щедро використовував матеріали, зібрані у нашому краї і пов’язані з ним. Цьому сприяло те, що родинний маєток Сумцова знаходився у слободі Боромля біля Тростянця, куди він часто влітку приїздив відпочивати.
        Народився майбутній професор у Петербурзі 18 квітня (за ст. стилем 6 квітня) 1854 р. в родині зросійщеної козацької старшини. Його батьки були дрібними землевласниками. Прадід вченого, побудувавши хату в Боромлі, залишив на сволоку напис: „Семен Сумець”. Одразу після народження сина родина переїхала жити на Харківщину. Середню освіту майбутній вчений одержав у 2-ій Харківській гімназії, де отримав грунтовні знання з багатьох галузей – історії, словесності, латинської мови, географії тощо. Саме гімназії дослідник зобов’язаний досконалими знаннями французької та німецької мов. Але українську словесність та мову він вивчав самостійно – читав твори Г.Квітки, І.Котляревського та інших, які не входили до навчального курсу гімназії, цікавився українською народною пісенною творчістю. В цьому, як писав він згодом, і криється джерело його майбутніх наукових уподобань та інтересів.
        Про громадянську позицію професора Сумцова свідчить такий факт. У жовтні 1906 р. вчений зробив публічну заяву на факультеті університету про перехід на викладання лекцій українською мовою і став першим в Україні, хто наважився на таке. Ця лекція стала справжнім святом. Від імені українського студентства була виголошена промова, де її назвали відкриттям „нової ери” в житті харківського наукового осередку. Присутній на ній ректор університету Дмитро Багалій писав згодом, що лекція справила приємне, сильне враження і щодо її змісту, і щодо форми викладення матеріалу. Звичайно, цей почин в тогочасних умовах не міг довго тривати – лекція викликала величезне незадоволення міністра народної освіти. Вийшло розпорядження з вимогою зупинити цю крамолу, яке ректор університету не міг не виконати. Але вже після лютневих подій 1917 року вчений остаточно перейшов на викладання лекцій і написання наукових робіт українською мовою.
        У липні - серпні 1901 р. видатний вчений здійснив подорож Охтирським та Лебединським повітами. Його супроводжували повітовий лікар К.Шиманов, який добре знав ці місця, а також син М.Сумцова, студент, що виконував роль фотографа. На них справили велике враження чудова природа краю, церкви, їх внутрішнє оздоблення. Про Охтирку там сказано: "...Нині Охтирка справляє таке ж приємне враження і може по праву утримувати за собою дану їй Срезневським назву "маленького міста". Місто потопає в зелені садів і густих кучерявих верб. Сільська патріархальна простота поєднується із зручностями цивілізованого міського життя. Загальний вигляд веселий і затишний". Не менш цікаві рядки про прабатьківську Боромлю: „На високім вододілі між Пслом і Ворсклою, майже на півдорозі між Охтиркою і Сумами, лежить велика торгова слобода Боромля... Нині в селі близько 13 тис. жителів. 15 років тому було близько 9 тис.”
        Бував Сумцов і в Сумах. Зокрема, влітку 1901 р., а також пізніше у 1908-1909 рр. Саме тоді вчений взагалі багато подорожував: був в Італії, Німеччині. Після цих подорожей видав книгу „На заході і вдома”", де залишив досить колоритні спогади і про Суми: „Харків називають куточком Москви, набагато більше підстав називати Суми гарним куточком Харкова за чисельністю інтелігенції, значною кількістю середніх навчальних закладів і загальною зовнішньою благовидістю. Довгі і рівні бруківки, широкі кам'яні тротуари, ряснота зелені, значне число красивих будинків, взагалі місто зовні чистеньке і упорядковане, у крайньому випадку, таке перше враження”. Учений скрушно зауважує, що в Західній Європі таке містечко, як Суми, мало б описи, путівник, план і приваблювало б туристів. У нас же інакше: знайомство з рідним краєм викликає підозру, пряму неприхильність, протидію.
        У виданому спільно зі своїм сином Дмитром підручнику "Географія України" теж згадано Суми: „Місто Суми з одного боку росте, чепурніє, прибирається на європейський лад, а з другого хиріє і занепадає. Природна краса міста річка Псьол, на якому колись поривались ходити невеличкі парові човни, засмічується і міліє."
        Живучи у Харкові, Сумцов спілкувався з краєзнавцями, істориками та художниками, що мешкали на території нинішньої Сумщини. Цьому свідчення численні його листування. Кореспондентами його були мешканці Сум, Охтирки, Лебедина, Боромлі.
        Наукові інтереси М.Ф.Сумцова раз у раз торкалися різноманітних питань з історії та культури нашого краю. Так, у збірнику „З української старовини” (1901) вміщено чималу статтю „Просвітницька діяльність О.О. Паліцина”. О.О.Паліцин, як відомо, був засновником славнозвісної Попівської академії під Сумами, яка до відкриття у Харкові університету виконувала роль своєрідного вищого учбового закладу.
        На жаль, будинок Сумцових у Боромлі не зберігся. Місцева влада за радянських часів розпорядилася розібрати старовинний дерев'яний дім на 5 кімнат зі сволоком 1776 року. Спроба харківських спеціалістів урятувати його завершилася нічим.
        Загалом слід відзначити, що чітка і послідовна громадянська (навіть не політична!) позиція, любов до всього українського – мови, культури, літератури, народу загалом, і спричинили те, що вже в радянський час на ім’я професора Сумцова було накладене негласне табу, його праці (з історії літератури, етнографії, історії України, краєзнавства, історії мистецтв, педагогіки) знаходились у спецфондах, не перевидавались, і навіть звертатися до них з критикою було заборонено. Його називали „буржуазним діячем української культури з націоналістичними, антинауковими поглядами”.
        В усіх своїх наукових працях, особливо з історії України та української культури, він, росіянин за походженням, як і багато інших російських науковців, виступав послідовним українським патріотом. Це був той час, коли саме Харків вважався духовною столицею українського національно-визвольного руху – в столиці Слобожанщини працювало багато українських та російських вчених, які генерували ідею українського національно-культурного відродження.
        Фактичне повернення імені Миколи Сумцова до широкого культурного і наукового загалу відбулося лише на початку 90-х років ХХ ст. Протягом семи років (1991-1997) захищаються три кандидатські дисертації, присвячені вивченню літературознавчої, історичної та етнологічної спадщини вченого; з 1995 року на його батьківщині на базі Харківського історичного музею проводяться Сумцовські читання.
        Загалом М.Сумцов належить до числа найактивніших діячів руху за українське національне відродження, зокрема, Слобідської України, він наполегливий і послідовний пропагандист української мови та літератури, української народної творчості. Одне з головних своїх завдань як науковця він вбачав саме у сприянні національному відродженню.
        Саме глибокі знання української традиційної культури привели Миколу Сумцова до висновку, що „життя на Україні повинно піти іншим шляхом. В першу чергу, треба звернутися до відродження і поширення національного українського почуття і свідомості”. Минуло майже століття, але ці слова дослідника, на жаль, і досі лишаються актуальними.


Література

        1. Качкан В.А. Народознавчі студії Миколи Сумцова // Качкан В.А. Українське народознавство в іменах: У 2 ч. – К., 1995. – Ч.2. – С.95-108. 2. Маланчук В.А. М.Ф.Сумцов як етнограф: [До 125-річчя з дня народження] // Народна творчість та етнографія. – 1979. - № 2. – С.51-55. 3. Назаренко В.Ю. Н.Ф.Сумцов – исследователь фольклора // Наук. зап. Харк. держ. пед. ун-ту ім. Г.С.Сковороди. – Х., 1997. – Вип.2 (7). – С.67-71. – (Сер. Літературознавство). 4. Пивоваров В.М. Внесок М.Сумцова в дослідження культури Слобідської України ХVIII-XIX ст. // Культура України: Зб. Ст. – Х., 1993. – С.54-58. 5. Побожій С. Академік М.Ф. Сумцов: подорожі Сумщиною // Панорама Сумщини. - 1991.- 14 лютого. – С. 3. 6. Ступак Ю. Микола Сумцов – дослідник народного мистецтва // Народна творчість та етнографія. – 1968. - № 6. – С.66.





Борис Грінченко
Борис Грінченко
(1863-1910)

        Надзвичайно плідною у багатьох галузях культури є діяльність нашого земляка Бориса Дмитровича Грінченка. Він був одночасно і збирачем народної творчості, і видавцем народно-просвітительських книжок, письменником і драматургом, педагогом, літературознавцем і фольклористом, мовознавцем і бібліографом, етнографом та істориком, редактором газети "Громадська думка" і журналу "Нова громада", головою київської "Просвіти" тощо.
        Б.Грінченко народився 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині, тепер Сумської області у родині відставного офіцера із збіднілих дворян. Сім'я володіла 19 десятинами землі, переважно лісу, та водяним млином. Батько добре знав українську мову, але спілкувався нею тільки з селянами, дома ж розмовляли російською.
        У 1874 р. Грінченко поступив до Харківської реальної школи. В цей час формується його суспільно-політична позиція, його тяжіння до революційного народництва. Варто згадати, що Харків був одним з найбільших центрів діяльності народників. Саме тоді, під впливом "Кобзаря" він починає збирати та записувати пісні, легенди, казки та інші фольклорні матеріали.
        Б.Грінченко провадив свою етнографічну працю не стихійно, а намагався поєднатися із загальним процесом розвитку фольклористики, відсилаючи свої записи до журналу „Киевская старина”, який був тоді єдиним центром, що згуртовував навколо себе фольклористів у Східній Україні. У 1883 р. там були вперше надруковані записані Б.Грінченком колядка та вірш.
        Фольклорно-етнографічну групу дослідницької спадщини Б.Грінченка складають „Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерніях”, збірники „Из уст народа”, „Веселий оповідач”, "”Думи кобзарські”, „Колоски”, „Криничка”, дешеві „метеликові” видання творів українського фольклору, а також цінний бібліографічний покажчик „Литература украинского фольклора 1777 – 1900”. Борис Грінченко
        Під час учителювання у Нижній Сироватці у 1884 - 1885 рр. Б.Грінченко займався не лише педагогічною, а й активною етнографічною фольклористичною діяльністю, досліджував місцеві народні звичаї, записував уснопоетичні твори. У своїй „Автобіографії” він писав: „Мені хотілося вчитися від народу мови, записувати лексичні і фольклорні матеріали і взагалі придивлятися до народного життя. У полтавському селі жив в одній хаті з хазяями, квочками під полом, ягнятами й телятами по ночах. Але того, чого шукав, мав досить”.
        У збиранні нижньосироватських фольклорних матеріалів вченому сприяли письменні селяни і учні. З їх допомогою протягом двох років Б.Грінченко записав більше двохсот зразків фольклорних матеріалів, головним чином пісень, казок і прислів'їв. Так почав формуватися корпус записів, що увійшов до головної фольклорної праці Б.Грінченка – фундаментальних „Этнографических материалов...”. У 90-х рр., живучи вже в Чернігові, він включив ці зібрані у Нижній Сироватці матеріали до свого відомого збірника, який був виданий чернігівською губернською друкарнею в трьох випусках. Нижньосироватські фольклорні записи вміщені в основному в першому і третьому випусках грінченківського фольклорно-етнографічного збірника.
        З приводу назви трьох перших збірників – „Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерніях” – автор писав І.Липі: „Заголовок книги се з причини тієї такий, що інакше в нашому Земському виданні він міг здатися декому не до речі, бо не місцева річ!”
        До першого випуску „Этнографических материалов...”, виданого у 1895 році, увійшли зібрані між 1878 та 1893 рр. народні оповідання, легенди, перекази, казки, приказки, загадки та ін. Записані вони, як зазначає Б. Грінченко у передмові, „лично нами или по нашим указаним и под нашим руководством некоторыми учениками тех школ, где нам приходилось быть учителем...” Упорядник долучив знайдені записи покійних Т.Зіньківського і М.Гаврилова, а також власні. З опублікованого 221 зразка найбільше (понад 100) належить Б.Грінченкові, до 20-ти номерів належить Т.Зіньківському, М.Ряклицькому, М.Гаврилову, 8 – М. Грінченко.
        Географічний ареал, охоплений записувачами, досить широкий: Чернігівська, Харківська, Полтавська, Катеринославська, Київська, Волинська губернії.
        Особливої ваги „Этнографическим материалам...” надає те, що сюди увійшло чимало зовсім нових, ще не друкованих фольклорних матеріалів. А з числа вже відомих записів вміщено лише ті, що доповнюють вже видані якимись оригінальними рисами. Матеріал записаний безпосередньо з уст народу, з дотриманням усіх локальних мовних, у тому числі діалектних лексичних і фонетичних особливостей. Вміщені номери супроводжуються вказівкою на те, де і ким (а часом і від кого) вони записані. Отже, Б.Грінченко ретельно впроваджував елементи наукової паспортизації.
        У першому випуску „Этнографических материалов...”, який має підзаголовок „Рассказы, сказки, предания, пословицы, загадки и пр.” опубліковано 42 зразки народної прози з Нижньої Сироватки. 33 з них належить Б.Грінченку, а 9 – іншим збирачам, головним чином його учневі й послідовнику М.Нечипоренкові. Серед нижньосироватських записів Б.Грінченка переважають чарівні казки, казки соціально-побутового змісту, а також легенди.
        Другий випуск був виданий через два роки після першого, у 1897 році, коли була нагромаджена достатня кількість матеріалів. Найактивнішим збирачем для другого випуску був В.Кравченко (83 номери), який здійснював записи від солдатів у Черкаському, Чигиринському, Острозькому повітах. У випуску вміщено понад 200 народних оповідань, казок і переказів, 216 приказок, 44 загадки, чимало повір'їв і замовлянь. Цікавий і найбільш повний за репрезентованим матеріалом розділ „Рассказы о явлениях жизни семейной и общественной”, скромніше представлені „Предания о местностях”, „Предания о лицах и явлениях политических” і „О кладах”.
        Запис третього, пісенного тому „Этнографических материалов...” здійснювався з 1871 по 1898 рр., а виданий був у 1899 р. Для нього Б.Грінченко з 4600 пісень відібрав лише ті, які ще не друкувалися, а з варіантів тільки найцікавіші. Цей том складається з 6 розділів: „Песни культа и периодические", „Песни жизни личной”, „Песни жизни политической”, „Сатира и шутки”, а також „Добавление” до всіх розділів. Крім записів самого редактора, тут вміщені записи В.Степаненка, О.Заболоцького та багатьох інших. Матеріали скомпоновані без порушень репертуарної цілісності, паспортизовані, оснащені вказівками та по змозі вичерпно наведені варіанти.
        Грінченко-фольклорист „розкрився” в ґрунтовній передмові до тому. З болем констатуючи прихід на зміну багатьом прекрасним зразкам минулого, нерідко назавжди втраченим, „уродливых песен новейшей формации”, Б.Грінченко, однак вважає розвиток народної творчості безперервним і невичерпним, заперечує песимістичну концепцію скорої загибелі фольклору: „Вопреки всем опасениям, народная поэзия продолжает жить в устах народа до настоящего времени и даже пытается пробиваться на новые пути”.
        До третього тому ввійшли такі тематичні групи пісень: русальні, петрівчані, троїцько-купальські, полільницькі, гребовицькі і косарські, жнивні, пісні про кохання і розлуку, наймитські, бурлацькі, чумацькі, рекрутські, солдатські, історичні та жартівливі. Стосовно цього Грінченко писав: „Это почти две тысячи песен, то совершенно новых, то перепевающих иными словами старое, то изящных и художественных, то иногда испорченных или неудачно заимствованных. Это могучий отзвук народного ума и чувства, дышащего, живущего, стремящегося жить и развиваться, ища новых путей, стараясь охватить новые горизонты”.
        Увійшли також до цього тому колядки і щедрівки, зразки дитячого фольклору, рідкісні весняні „гулянки” („Люблін”, „Хрін”, „Варена рибка”, „Диво” та ін.) з поясненнями, а також записи весільних обрядів. Завершує том покажчик фольклорних збірників, періодичних видань і літературних творів, у яких вміщено пісні, а також покажчик весільних пісень і бібліографічні доповнення.
        Четвертий том „Этнографических материалов...” мав назву „Из уст народа. Малорусские рассказы, сказки и пр.” і був укладений із матеріалів М.Чудновської, М.Грінченко, Б.Грінченка, В.Андріївського, Н.Білоконя та багатьох інших. Датуються записи переважно 1898-1900-м рр., є й давніші передруки з рідкісних джерел. Походить матеріал з того ж регіону, а також додані записи з Бессарабії та Галичини. Згруповано усі 369 номерів за тією ж системою, що й у двох перших випусках. Найбагатшими є розділи народної прози про родинне й суспільне життя, про надприродні істоти та замовляння і знахарство.
        Близькість Б.Грінченка до народу, добре знання його життя, побуту, поглядів забезпечили успіх чотиритомного видання цінного надбання загальнослов’янської фольклористики.
        „Этнографические материалы...” були високо оцінені „Киевской стариной”, „Этнографическим обозрением”, „Вестником Европы”. Етнографічну цінність мають видані Б.Грінченком для масового читача збірники „Думи кобзарські”, де вміщено варіанти 18-ти відомих дум, та „Веселий оповідач”.
        Подвижницька праця Б. Грінченка викликала щире захоплення Ф.Вовка: „Ви цими виданнями одні, без грошей, за 2-3 роки зробили трохи не більше як цілі громади за 20 літ, ховаючись своїм українством трохи не од самих себе”, – писав він у листах.
        Матеріали з Сумщини потрапили не тільки до „Этнографических материалов...”. Більше 50 пісень, записаних у Роменському та Охтирському повітах, використав Б.Грінченко у „Словнику” із збірників, які видавали у 1850-1900 рр. М. Лисенко, В. Александров, П.Куліш, М.Максимович.
        Опубліковані видатним фольклористом численні збірники – це своєрідна енциклопедія народної творчості України з 30-х рр. до поч. XX ст.
        У своїх чотиритомних „Этнографических материалах...” Б.Грінченко поєднав романтичну захопленість красою давніх зразків і глибину дослідження новочасних фольклорних явищ, розширював горизонти науки про народну творчість віднесенням до неї не тільки селянського фольклору, а й творчості солдатів, міщан, учнів. А нижньосироватські фольклорні записи належать до нетлінних духовних коштовностей народу.


Література

        1. Єфремов С.О. 1сторія українського письменництва. - К., 1995. 2. Погребенник В.Ф. Фольклористична діяльність Б.Д.Грінченка // Народна творчість та етнографія. - 1988. - №6. - С. 16-27. 3. Сиваченко М.С. Сторінки з icтоpiї української літератури та фольклористики. - К., 1990. 4. Слов'янська фольклористика. - К., 1988. 5. Фольклористична діяльність Б. Грінченка // Народна творчість та етнографія. - 1996. - №2-3. - С. 5-15.





Іван Абрамов
(1874-1960)

        Велика заслуга в історії дослідження народної культури Глухівщини належить Івану Спиридоновичу Абрамову, уродженцю містечка Вороніж Глухівського повіту Чернігівської губернії (нині – Шосткинський р-н). Вже неодноразово можна було переконатися, яка багата глухівська земля: фольклорні матеріали тут збирали І.Кульчинський, А.Метлинський, П.Куліш, П.Литвинова-Бартош, О.Малинка. Пісні, які записав у Воронежі збирач фольклору І.Антоненко, ввійшли до II т. „Колядок і щедрівок” В.Гнатюка. У Воронежі вели наполегливі пошуки етнографічних та фольклорних матеріалів брати Ряклицькі, які видали працю „Ещё о колядках и щедривках в Черниговщине”.
        На місцевому воронізькому матеріалі створив свої праці І.Абрамов. Фольклорно-етнографічну групу його спадщини складають такі праці: „Черниговские малороссы. Быт и песни населения Глуховского уезда Черниговской губернии”, „Под родным солнцем”, „Познание местного края”, „Про колядки та щедрівки в Чернігівській губернії” та ін.
        Займався І.Абрамов і археологією. Про це свідчить його книга „Что говорят забытые могилы”.
        У 1904 р. була опублікована святкова комедія „Цар Максиміліан”, записана дослідником у рідному Воронежі. Комедія ставилась російською мовою, але не зовсім чистою, з впливом діалектів. Існує версія, що місцеве населення запозичило цю комедію у сусідньому містечку Шостці.
        „Водити царя” було однією з найулюбленіших різдвяних розваг воронізьких парубків. Задовго до Різдва вони готувались до вистави, збираючись у тих, у кого більша хата. „Цар Максиміліан” – парубок, який виконував головну роль, знав напам’ять усі „голоси”. Від виконавців вимагалось тверде знання своїх ролей. І лиш тим, хто грав ролі діда Марка гробокопателя, Іцка, Цигана дозволялось додавати від себе якесь гостре слівце. Найкращими виконавцями вважали тих, хто вмів співати, виступати „по-молодецьки” перед публікою.
        У перший день Різдва трупа заходила до урядників, попів, поміщиків. Виконавці ставали гуртом, утворюючи хор, а потім по черзі виступали. Кріслом для „царя Максиміліана” слугувала табуретка або стілець. За виставу заробляли один-три карбованці, які ділили між собою. Трупа також виступала по містечках і селах. Найчастіше п'єса ставилась увечері.
        Текст І.Абрамов записав зі слів жителя містечка Вороніж Федора Левченко, який колись брав участь у цій виставі і виконував головну роль. Текст дослідник подав без змін. „Ця п'єса, - зазначає відомий краєзнавець В.Терлецький, - не тільки вбирала в себе народні пісні, сатиру, прислів’я, вона давала життя прислів’ям, народним віршам і утверджувала перемогу життя над смертю”.
        У 1905 р. в журналі „Живая старина” І.Абрамов надрукував великий етнографічний нарис „Черниговские малороссы. Быт и песни населения Глуховского уезда Черниговской губернии”. Цього ж року у Петербурзі ця робота вийшла окремою книжкою.
        „Черниговские малороссы „ – це історична пам’ятка Сумщини, що відображає побут і пісні містечка Вороніж, знайомить читача з історією культури місцевого населення, одягом, весільним обрядом, колядками, щедрівками, іграми, народними прикметами, замовляннями та іншим.
        У передмові І.Абрамов писав: „Малороссы Глуховского уезда, самого восточного уезда Черниговской губ., представлют несомненный интерес для исследования народного быта”. Також у передмові автор подав легенду про назву містечка. У ній йшлося про те, що в лісі водилося багато вороння, від чого місто, начебто, і отримало назву Вороніж.
        Дослідник звертає увагу на особливості діалектної вимови мешканців цього регіону, зокрема, на те, що в мовленні його земляків „і” замінюється звуком „у” (замість „кіт” тут промовляється „кут”, „він” – „вун”, „кінь” – „кунь” і т.д.).
        Велику увагу приділив І.Абрамов і народному одягу. Ось що писав автор стосовно цього: „Верхней одеждой мужчин является „свита”, т.е. кафтан из домашнего сукна или схожая со свитой „черкасиновая козачка” из некупной фабричной материи. На ногах – „чоботы”, на голове самодельный войлочный „шаламок” или купленная на ярмарке у приезжего шапошника шапка; нижняя одежда холщовая, домашнего изготовления. Замужние женщины любят носить белые свитки (юбки) из домашнего сукна, какие часто встречаются у белорусов”.
        У розділі „Песни” I.Абрамов підкреслював, що народну поезію слід розглядати без відриву від побуту населення, від історичної долі того регіону, де пісня народилася. Велику кількість пісень надали автору уродженці містечка Вороніж М.С.Абрамов, Є.Є.Власова, А.П.Косарь. Подано у розділі такі тематичні групи пісень: „О взаимоотношении двух полов”, „О семейном разладе”, а також „великорусские песни, которые проникают сюда через солдат и робочих”.
        У наступному розділі „Обжинки” автор пише: „Жнива” начинаются после праздника Петра и Павла и оканчиваются, приблизительно, во второй половине июля. То и дело село оглашается протяжными песнями; это возвращающиеся с поля жнецы празднуют „обжинки”, т.е. окончание жатвы”. I.Абрамов наводить пісні, які співалися при цьому: „Одчиняй, пане, ворота”, „Дожинаєм до межі”, „Шо в нашого пана голова кучерява”, „Ой чиє то поле задрімало” тощо.
        Цікавим був звичай залишати "”бороду”, тобто кущ жита, який женці перев’язували червоною стрічкою. Навколо куща старанно виполювали бур’ян і клали шматок хліба.
        У розділі „Свадьба” автор описує обряд весілля від сватання до третього дня, тобто до його завершення, наводить пісні, які супроводжують цей обряд.
        У наступному розділі „Крестины” автор подає обряд хрещення дитини та відповідні пісні.
        Наступний розділ „Колядки та щедрівки” присвячений зимовим обрядам. І.Абрамов пише: „Зимний сезон богаче празднествами и песнями, чем летние дни... Накануне Рождества девушки и подростки колядуют, под новый год щедруют”. I наводить різноманітні колядки та щедрівки. Також сюди включена згадана вище святкова комедія „Цар Максиміліан”.
        У розділі „Засивание” описано обряд засівання, який виконувався малими хлопчиками, наводяться примовки, які при цьому виконувалися.
        Цікавим є розділ „Масленица”, де автор подає відомості про цей обряд: „Особенно шумно и разгульно проводится „масляна”. В это время по селам начинается повальное пьянство. В понедельник, после „заговин” бабы несут продавать на базар сыр, масло, сметану и т.п. Потом собираются в избу до какой-нибудь гостеприимной „кумы”, покупают в складчину водку, пекут блины и варят вареники. Ходят также из избы в избу и поют песни”.
        Наприкінці книги автор вказує на головну причину, яка „мешает проникать лучам света в темное царство украинского народа”. Такою причиною, на думку автора, є заборона мати школи і книги рідною мовою.
        Праця І.Абрамова „Черниговские малороссы” залишилась в історії фольклористики Сумщини цінним свідченням народної культури, звичаїв і побуту наших предків.
        І в останні роки життя дослідник не полишав пера. У шосткинській газеті „Зоря” він вміщував статті фольклористичного та етнографічного характеру. Про їх спрямування говорять їх назви: „З спогадів про минуле”, „Скарбниця народної творчості”, „Безправна доля жінки в піснях минулого”, „Воронізькі кургани – пам'ятники старовини”, „Воронізькі краєзнавці” та ін.
        Значення фольклористичної діяльності І.Абрамова полягає в тому, що він своїми працями показав багатство і красу народної творчості Глухівщини. Особливістю його праці „Черниговские малороссы” є спроба максимально повної фіксації фольклору однієї окремо взятої місцевості.


Література

        1. П'ятаченко С.В. Сумщина в народознавчих публікаціях XIX - поч. XX ст. // Використання народознавчого матеріалу в навчально-виховному процесі: Навч. посібник. – Глухів, 1993. –С.25-28. 2. Терлецький В.В. 3 берегів Шостки. - Суми, 1995. 3. Терлецький В. Фольклорист, етнограф, краєзнавець // Советское Полесье. - 1993. - 11 декабря. - С. 2. 4. Терлецький В.В. Фольклорно-етнографічні записи в с. Вороніж на Сумщині // Народна творчість та етнографія. -1978. - №2. -С. 72-75.





Павло Гнідич
Павло Гнідич
(1884-1919)

        Українська наука до початку ХХ ст. накопичила великий досвід і мала значні здобутки у багатьох галузях, і, зокрема, у фольклористиці. Саме на цей період припадає початок наукової діяльності Павла Олександровича Гнідича, фольклориста, етнографа, педагога.
        Йому, випускникові Московського університету, судилося працювати в Кобеляках і Ромнах, а також здійснювати планомірну роботу по вивченню фольклору Роменщини, яка тоді належала до Полтавської губернії. Протягом 1914-1916 рр. у Полтаві побачили світ п’ять томів унікальних за своїм змістом “Матеріалів з народної словесності Полтавської губернії Роменського повіту”, куди увійшли тексти більше двох тисяч пісень, сотні казок, легенд та оповідань. Це раритетне видання стало науковим пам’ятником Павлові Гнідичу, нащадкові полтавського козацького роду, вченому, педагогу, культурному і громадському діячеві.
        Складні політичні умови початку століття, доба революцій і воєн, коротке особисте життя, регіональний статус його видання та інші несприятливі умови не дозволили П. Гнідичу своєчасно зайняти належне місце в історії української фольклористики. До наукового доробку вченого у XX столітті майже ніхто не звертався. Жодного аналітичного дослідження його наукової спадщини не було здійснено. Суцільною білою плямою до недавнього часу виглядала біографія талановитого вченого й педагога. Його збірник не перевидавався, і через незначний наклад це видання сьогодні можна віднайти лише у центральних наукових книгозбірнях, кількох музеях та архівах.
        Народився Павло Олександрович Гнідич 8 грудня (26 листопада за ст. ст.) 1884 року у Полтаві у небагатій дворянській родині. Після навчання в Харківській гімназії Павло поступає на економічне відділення Петербурзького політехнічного інституту. Провчившись там три роки і, відчуваючи все більший потяг до філософії, він полишає Петербург і вирушає до Європи. Наступного року він перебирається до Німеччини, звідки подає документи на вступ до Московського університету.
        Під час навчання в університеті П.Гнідич починає співпрацювати з Комісією з народної словесності при Етнографічному відділі Імператорського товариства любителів природознавства, антропології й етнографії при Московському університеті. Реалізовуючи свій науковий інтерес до української народної творчості, він обирає місцем дослідження рідну Полтавщину, а саме Роменський повіт із центром дослідження у селі Бацманах.
         У вступній записці до першого випуску П.Гнідич подає стислу інформацію про село, де, зокрема, зазначає: “Це село лежить в 12 верстах на північний захід від Ромен, по обидва боки дороги на Прилуки. Населення більш як 1500 душ. Переважають козаки, вихідці із Запорожжя, згідно місцевого переказу, селян мало”.
         Можливо те, що Бацмани були центром волості, і визначило предмет зацікавлення П.Гнідича. Типовість цього села дозволяла дослідникові розглядати місцевий фольклор як органічну складову загальнонаціональної народної культури.
         Молодий дослідник працює самовіддано, використовуючи для записів свої студентські вакації. Цей час він проводить у селі безвиїзно, мешкаючи у когось із селян.
        На 1913 рік припадає початок співпраці П.Гнідича з Полтавською вченою архівною комісією. Активним членом комісії Павло Олександрович став відразу від початку вчителювання на Полтавщині, коли, як сповіщається у звіті комісії за 1913 рік, “побажав зайнятись збиранням народних пісень, і загалом етнографічного матеріалу в межах Полтавської губернії, для чого обрав Роменський повіт… Діяльність П.О. Гнідича йде успішно, йому вдалось зібрати достатньо матеріалу, який і буде ним поданий у комісію в цьому році”.
        Протягом двох літ 1912-го і 1913-го років, а також за осінь, зиму і весну 1913-1914 років вченим було записано більше 2000 текстів та їх варіантів. “Більша частина записів, – пише збирач, – зроблена в селі Бацманах, що входило в сам план збирання: хотілося дати, по можливості, вичерпний опис якої-небудь однієї місцевості”. Але, зазначає він далі, “навіть ті 1500-1600 записів, які припадають на долю Бацманів, не вичерпують того, щоб там можна було записати. Тим більше це можна сказати про інші райони запису”.
        Інші села, які з часом були залучені до ареалу дослідження, – це навколишні Гаврилівка, Малі Бубни, Довгополівка, Лавірків Хутір, Сологубівка, Житне, Рогинці та Сміле. Більшість цих сіл належали до Бацманівської волості.
        Розуміючи, що сухі звіти і змертвілі на папері пісні не зможуть вразити його московських колег, знайомих і пересічну публіку, Павло Олександрович переймається думкою про організацію фольклорних вечорів у Москві. Про це він і домовляється з місцевими аматорами: “Розпрощались ми на тому, що на Різдво поїдемо до Москви. І пісні будемо співати, і весілля представимо, і проколядуємо, і баба проплаче! На два вечори вистачить.”
        Займаючись записуванням пісенного й прозового матеріалу, фотографуванням і записом пісень на фонограф, П.Гнідич паралельно обробляє матеріал, систематизує його і готує до публікації. Перший випуск автор розсилає своїм знайомим та колегам. Примірник із дарчим написом він надсилає, зокрема, Панасу Мирному.
         Видання П.Гнідича отримали схвальну рецензію. У звіті Архівної комісії за 1915 рік зазначається: „Ці видання пісень ілюстровані чудовими, художньо виконаними знімками. Усіх збірників буде п'ять. Четвертий знаходиться у друці. Це великий доробок дійсного члена Комісії П.О.Гнідича, котрий прожив у Роменському повіті зі спеціальною метою зібрання цього етнографічного матеріалу”.
         Турбуючись про долю своєї збірки, Павло Олександрович виділяє кошти на її видання зі своєї скромної викладацької платні. Викладаючи в гімназії, займаючись описом архіву Кобеляків, Павло Олександрович знаходить сили й час на підготовку й укладання наступних томів. Поки доопрацьовувався й затримувався з виходом у світ анонсований третій випуск, до друку був поданий поза чергою четвертий. Він мав підзаголовок "Казки, легенди, оповідання". Заплановані до четвертого випуску "розповіді про місцеву старовину" склали окремий том, який не мав нумерації й отримав заголовок "Оповіді козаків".
         Подані у 1916 році до друку третій і п’ятий випуски не були видані. Перша світова війна перекреслила наукові задуми. Архівна комісія у своєму звіті за 1916 рік сповіщала: „Комісія призупинила друкування III і V випусків у зв'язку з тим, що П.О.Гнідич знаходився в діючій армії, а зараз у військовому училищі. Збірники ці майже готові до друку”.
        На 1918-1919 роки припадають і останні документальні свідчення про самого П.Гнідича. З квітня 1918 року він працював у Ромнах на посаді викладача Роменського реального училища, вів активну наукову і громадську діяльність, друкувався у місцевій пресі. Науковець виступив одним з ініціаторів заснування в Ромнах Товариства захисту пам'яток старовини й мистецтва.
        У цей час, відчуваючи хисткість своїх позицій, командування денікінської армії рекрутувало все нові й нові партії новобранців, у тому числі з викладачів і студентів. Знайдені нами документи підтверджують факт загибелі роменських студентів і викладачів у боях під Конотопом і Бахмачем у жовтні-листопаді 1919 року. Серед цих загиблих, слід вважати, і був Павло Олександрович Гнідич.
        "Матеріали з народної словесності Полтавської губернії" П.Гнідича стали раритетом одразу ж після виходу у світ. Наклад цього збірника розійшовся переважно по наукових та громадських закладах, потрапив до рук знайомих, друзів, колег. Часи воєн та лихоліть зменшили початкове число примірників ”Матеріалів” до кількох десятків.
        Кожен із випусків має спільну структуру. У передмові стисло характеризується вміщений матеріал, відзначаються особливості записування, принцип класифікації, регіональні мовні особливості та способи передачі їх на письмі, пояснення умовних позначок. Корпус текстів, що слідує за тим, подає тексти згідно авторського принципу класифікації – усі тексти розміщені за жанрами, у межах жанрів – за територіальним принципом, а в межах села чи кутків – за репертуаром. Наприкінці подані різного роду покажчики – виконавців, ілюстрацій, жанровий, алфавітний. Ілюстративний матеріал у першому та другому випусках розміщений у додатках, а у четвертому – паралельно до текстів.
        Однією з особливостей даного збірника, що вигідно вирізняє його з-поміж інших тогочасних видань, є велика увага до мовознавчих аспектів, до максимально точної передачі на письмі регіональних особливостей мовлення.
        Високохудожні авторські фото супроводжують кожен випуск. До цих фотографій подано покажчик, де зазначено дату, місце, названі учасники зйомок.
        Серед усього фольклорного матеріалу, опублікованого у збірнику Павла Гнідича, пісні складають переважну більшість. Маючи загальний авторський розподіл на обрядову і необрядову, пісенність представлена епічними та епіко-ліричними жанрами, календарно-обрядовою і родинно-обрядовою поезією, соціально-побутовою і родинно-побутовою лірикою, жартівливими і сатиричними піснями. Зафіксований пісенний загал містить жанри, які вже уповільнили процес продукування, і жанри, які гнучко пристосовувались до нових умов. Питома вага новотворів серед опублікованого матеріалу невелика, оскільки їх планувалося видати окремим томом.
        Збірник П.Гнідича містить цикл календарної поезії, синтетичний весільний обряд, голосіння, окремий том (у двох частинах) необрядової лірики (думи, історичні пісні, балади, суспільно-побутова і родинно-побутова лірика, жартівливі пісні) і том прози (казки, легенди, народні оповідання – “протоколи”).
        Серед календарно-обрядової лірики вчений виокремлює шість груп: веснянки, петрівчані та купальські пісні, колядки, щедрівки і засівальні віншування. Досить рідкісною групою календарно-обрядових пісень є цикл церковно-християнських коляд, яких у збірнику значно більше від традиційних колядок.
        Безперечною окрасою першого тому "Матеріалів з народної словесності" П.Гнідича є підготовлений ним розлогий опис весільного обряду та його варіантів. 325 позицій весільних пісень з коментарями та описом відповідних весільних ритуалів разом з 27 зафіксованими голосіннями дають досить повне уявлення про комплекс родинно-обрядової поезії даного регіону на початок ХХ ст.
        Ще одним зафіксованим циклом родинно-обрядової поезії є 27 текстів похоронних голосінь, які для публікації були розбиті на чотири підрозділи. Зафіксовані голосіння яскраво репрезентували українську народну традицію в межах цього жанру.
        Позаобрядова лірика, зібрана П.Гнідичем у Роменському повіті, займає дві частини другого тому, який набагато перевищує обсягом попередній.
        Внаслідок проведеного дослідження вдалося встановити, що серед пісень другого тому ми маємо одну думу, історичні пісні, балади, суспільно-побутову лірику, ліричні пісні про кохання та родинне життя, кілька пісень літературного походження, а також жартівливі та сатиричні пісні.
        Четвертий випуск “Матеріалів” містить 113 зразків народної прози, які розподілені за трьома розділами. Прозовий матеріал подано у них за репертуарними групами, об`єднаними територіально, і розподілено за жанрами, як це було зроблено в першому випускові, що містив обрядову поезію.
        Розділ “Казки” представляє широку і досить реальну панораму тогочасного побутування народної казки. У тій чи іншій мірі тут представлені майже усі види та жанри казок.
        Окремий розділ в четвертому томі “Матеріалів з народної словесності” П.Гнідича займають твори легендарного змісту. Їх кількість не вельми значна – 19 текстів, проте їх відрізняє оригінальність трактування відомих фольклорних та біблійних сюжетів. Зустрічаються також унікальні сюжети, властиві лише даній місцевій оповідній традиції.
        Загальний огляд легенд, вміщених у збірнику П.Гнідича, дає можливість говорити про глибоку вкоріненість жанру християнських легенд у національну фольклорну традицію, а їх аналіз дає важливий фактичний матеріал для вивчення світогляду народу, його моральних і етичних норм.
        Тенденція до ритмізації прози і введення рим була властива для місцевої фольклорної традиції і проявлялась то в одному прозовому жанрі, то в іншому. Крім декількох побутових казок, легенд, стихія сміху і народного віршування найповніше вилилась в місцевому виді специфічних прозових оповідок – “протоколів”, фіксація яких стала безперечним науковим успіхом П.Гнідича. Подібні гумористичні віршовані оповідання – явище в українському фольклорі хоча і не рідкісне, але під перо записувача вони потрапляли не часто. Тим значніша заслуга П.Гнідича, що зафіксував, систематизував та видав ці оригінальні прояви народного художнього слова.
        Опубліковані П.Гнідичем “протоколи” виявляють близькість до новелістичних казок, особливо до їх віршованих різновидів, а також до народного сатиричного віршування.
        Сюжетною основою “протоколів” є розгорнений у невеликому часовому проміжку і локально прикріплений один епізод (рідше ланцюг епізодів). Зображувані події не виходять хронологічно за межі того, що міг бачити чи учасником чого міг бути оповідач, а нерідко й слухач. Це твердження стосується усіх залучених до аналізу сюжетів, серед яких і пригоди на весіллі чи досвітках, і бійка парубоцьких громад, і несправедливе волосне суддівство, родинні та сімейні конфлікти.
        Спостереження за цілим фольклорним масивом в одному регіоні підтвердило думку, що народна творчість розвивалась суцільним, нерозривним потоком, і тому у збірнику часто зустрічаються запозичення форм, сюжетів, мотивів, образів, художніх засобів.
        Подвижницька діяльність П.Гнідича ще раз спростувала міф про епіцентри народної творчості в одних регіонах України й пустелю в інших.
        Охопивши своїм дослідженням величезний фольклорний масив із характерного для південно-західної Слобожанщини району, П.Гнідич зробив свій внесок у загальну справу збереження духовної спадщини народу і заслужив своєю подвижницькою працею на повагу й любов нащадків.
        Масштабність і ґрунтовність його досліджень – не лише багатющий досвід і традиція, а й заклик до дії, до продовження його справи


Література

        1. П'ятаченко С.В. 110 зим Павла Гнідича // Уик-энд. – 1994. - №48, грудень. 2. П'ятаченко С.В. Павло Гнідич: особистість вченого народознавця // Особистість письменника на уроці літератури: Навч. посібник. – Суми, 1997.– С.175-190. 3. П'ятаченко С.В. “Протоколи” з Роменщини як зразок фольклорного гумористично-сатиричного віршування // Філологічні науки: Збірник наукових матеріалів. – Суми, 1999. – С.149-160. 4. П'ятаченко С.В. Традиція дослідження варіантів народних пісень О.Потебнею та П.Гнідичем // Вісник Харківського національного університету.–№491.–Харків,2000.– С.503-508. 5. П'ятаченко С.В. Варіанти народних пісень із Роменщини у записах О.О.Потебні і П.О.Гнідича // Шості Потебнянські читання: Матеріали. – К., 2000.- С.66-78. 6. П'ятаченко С.В. Документ епохи // Орфей. – 2001. - №5 (Лист Г.А.Нудьги про експедицію шляхами П.Гнідича). 7. П'ятаченко С.В. “Оповіді козаків” Павла Гнідича як зразок народної документальної прози // Документалістика на порозі ХХІ століття // Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. – Луганськ, 2003. – С.51-58. 8.П'ятаченко С.В. Календарно-обрядові пісні Роменщини в записах Павла Гнідича // Актуальні проблеми української літератури і фольклористики. – Вип.8. – Донецьк: Донецький національний університет, 2003. – С.30-49. 8. П'ятаченко С.В. Фольклористична діяльність Павла Гнідича. – Суми, 2004. 9. Ротач П.П. Із фольклорних записів Гнідича // Світло рідної хати.– Талалаївка, 1989. – С.70-78.





                 Розділ 3. Здобутки на ниві фольклористики Сумщини у XX ст.

        Українська фольклористика ХХ століття почала розвиватись під могутнім впливом таких титанів думки, як М. Драгоманов, І. Франко, М. Сумцов, Леся Українка, Б. Грінченко, М. Грушевський, В. Гнатюк, А. Кримський та інші. Вони передали наступним поколінням учених розуміння того, що для української нації фольклор був потрібний як органічний вияв духовно-ідейного життя. Так, в одному із етнографічних збірників Б. Грінченка (Чернігів, 1898) знаходимо такий напис: “Ця книжка складається з творів, записаних од народу. Записуються вони між іншим на те, щоб по їх можно було ізучати народ, його мову, звичаї, розвиток – увесь народний світогляд. Тим людям, що хочуть працювати для добра свого народу, треба знати цей народ. З такою думкою складалася й ця книга”.
        
        Розвиток української фольклористики, яка на кінець ХІХ- початок ХХ століття сягнула своїх вершин і вийшла на рівень європейської науки, був нагло перерваний з приходом до влади більшовиків. Більша частина фольклорних надбань була оголошена марновірством і забобонами. Проти народовір’я була спрямована діяльність усієї більшовицької ідеологічної машини. Великих перепон зазнавала діяльність вчених старшої генерації – М.Грушевського, Ф.Колесси, В.Гнатюка, К.Квітки. Серед молодших вчених, діяльність яких пов’язана із Сумщиною, слід назвати фольклористку та етнографа Віру Юхимівну Білецьку (1894-1933), уродженку Охтирки. Вона займалась дослідженням робітничого фольклору, брала участь у фольклорно-етнографічних експедиціях, друкувала етнографічні розвідки. Її перу належать такі розвідки, як „З студій над сучасними піснями” (1926), „Шахтарські пісні” (1927), вміщені в „Етнографічному віснику”. Окремим виданням вийшли у Харкові „Заробітчанські пісні” (1930). особливу увагу дослідниця присвятила дослідженню популярного на той час жанру частівки. Їй же належать праці про народний одяг „Вишиті кожухи в Богодухівській окрузі на Харківщині” (1927) та 1Українські сорочки, їх типи, еволюція та орнаментація” (1929).
        Новий етап фольклористичної роботи на Сумщини був пов’язаний із створенням у 1936 році інститут фольклору. Проте ця робота носила швидше ідеологічний, ніж науковий характер. Журнал "Український фольклор" (у 1939 - 1941 рр. - під назвою "Народна творчість"), який видавав інститут фольклору, також був підпорядкований завданням радянської культурної політики і позбавлений наукової вартості.
        Проте і в ці часи певна робота велась по збиранню і дослідженню фольклору Сумщини. Зокрема, під керівництвом нашого земляка, фольклориста, професора П.Попова (1890-1971). Відомий український літературознавець, фольклорист, книгознавець, мистецтвознавець, доктор філологічних наук, член-кореспондент АН України Павло Миколайович Попов народився у селі Черепівці Буринського району. У 1916 році він закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, а потім навчався в аспірантурі при університеті й АН України. З 1920 року працював у Академії наук України, професор Київського університету. Друкуватися почав ще в студентські роки. Автор понад 300 наукових і критичних праць з літературознавства, фольклористики, етнографії, мистецтвознавства, мовознавства, славістики. Серед окремих видань з фольклористики слід еазвати такі праці, як „До питання про способи збирати фольклорні матеріали” (1926), „До текстів „Калинівських пісень” (1927), „Шевченко і російський фольклор” (1936), „Про деякі питання теорії народнопоетичної творчості” (1955), „М.Костомаров як фольклорист і етнограф” (1968). Під керівництвом проф.. Попова здійснювались фольклорні експедиції селами України і Сумщини, зокрема. В одній з них на Роменщині у 1936 році брав участь майбутній вчений, фольклорист і літературознавець Григорій Нудьга.
        Павла Попова вважає своїм учителем ще один наш земляк, фольклорист та літературознавець Данило Олександрович Кушнаренко. Він народився у 1909 році в с. Попівка Конотопського району. Закінчив філологічний факультет Київського університету (1938). Працював науковим співробітником Інституту фольклору АН України. Друкуватися почав у довоєнні роки. Матеріали з фольклористики публікував у журналі „Народна творчість”. Автор праць „Шевченко в народних легендах і переказах”, „Шевченко – збирач фольклору”, „Шевченко і фольклор”. Окремими виданнями вийшли книги „ Шевченко в народній творчості” (1940), „Шевченко і народ” (1963) (обидві у співавторстві). Йому також належать розвідки та дослідження „ Народні перекази про Івана Франка”, „Іван Франко в народній пам’яті”, „Коломийка в повісті М.Коцюбинського „тіні забутих предків”, „Творення і побутування народних частушок”, „Фольклорні варіанти літературної пісні”. Багатим джерелом для підготовки аналітичних досліджень стала для вченого народнопоетична творчість Сумщини.
        Починаючи з 50-их років поступово відроджується після нищівних сталінських репресій українська фольклористика та етнографія. Велика заслуга в цьому належить академіку М.Т.Рильському та члену-кореспонденту АН УРСР К.Г.Гуслистому, які своїми теоретичними працями та практичною діяльністю сприяли розгортанню етнографічних досліджень в Україні. Основним осередком народознавства стає Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнографії, який очолює М.Рильський і який по смерті вченого і поета став носити його ім’я. У 1960-х рр. починають виходити у серії „Народна творчість” академічні збірники українського фольклору, куди потрапляє значна частина записів з теренів Сумщини. У цей же час активізується збирацька робота на місцях.





Григорій Нудьга
Григорій Нудьга
(1913-1994)

        Значним є внесок в науку про народну творчість ще одного нашого земляка – Григорія Нудьги. Г.А.Нудьга – видатний український вчений, історик і теоретик літератури, критик, фольклорист, культуролог. Його доробок складають кількасот наукових студій і розвідок.
        Про його праці мало сказати, що вони ґрунтовні чи фундаментальні. Кожна з них – то збагачення науки новими, досі невідомими першоджерельними фактами, з яких випливає нове бачення явищ і процесів.
        Але найбільше вражає те, що ним набуті знання постали всупереч отим несприятливим умовам, в яких довелося працювати вченому впродовж усього життя. Здається, не існувало жодного з численних способів переслідування справжньої науки, розроблених тоталітарною системою, які не було б застосовано щодо Г.Нудьги – від репресій і ув'язнення до дискредитації і замовчування. Недремне око ідеологічних і каральних органів не залишило поза увагою жодного кроку вченого протягом шістдесяти років – від часів студентської молодості і до похилого віку..
        Особливу зацікавленість викликає невтомна діяльність Григорія Нудьги у нас на Сумщині. Бо саме із сумської землі пішло його коріння, саме тут починалися витоки його життєвої і наукової біографії.
        Народився Григорій Антонович Нудьга в січні 1913 року в селі Артюхівка Роменського району колишньої Полтавської області (тепер цей район належить до Сумської області). Саме тут всотав з материнським молоком незгасну любов та шану до рідного слова і пісні.
        Отже, й перший естетичний потяг до слова проростав з пісні, казки, кобзарської творчості. З кобзарями зустрічався на ярмарках і в повсякденному житті. Ще в шкільні роки підтримував добрі стосунки з родиною кобзарів Сологубів, слухав розповіді про Остапа Вересая. На шкільні роки припадає і перше захоплення творчістю українських письменників – Б.Грінченка, О.Олеся, особливо Я.Щоголіва. Велике враження справили на нього розповіді Г.Вашкевича, українського філолога, приятеля Т.Шевченка, М.Костомарова, М.Лазаревського. Пізніше про ці зустрічі Г.Нудьга розповів у своїх спогадах “Тарасова ялинка”: “Найприємніші згадки – зі шкільних часів – це період, коли спілкувався з приятелем Тараса Шевченка. У нас сусід був такий, Вашкевич. Він зберіг Шевченкові рукописи в нашому селі, маску, малюнки Шевченка, архів “Основи”. Це було цікаве спілкування”.
        Отож, далі після навчання в сільській школі – Гадяч. Там студентом технікуму він опрацював архіви Олени Пчілки, Лесі Українки і М.Драгоманова. “З Оленою Пчілкою я бачився лише раз, - згадує Г.Нудьга, - зате тоді написав свою першу велику статтю – про музейну спадщину Драгоманових. Невелика кімната його будинку була завалена кліше, рукописами, адже Пчілка видавала журнал “Рідний край”.
        Наступним становленням було навчання Г.Нудьги в Харківському, а потім Київському університетах. У Харкові він слухав лекції Л.Булаховського, О.Парадиського та, особливо, М.Наконечного, видатного знавця української мови. Вдалим був переїзд до Києва: нові люди, літературні ідеї… Надзвичайно збагачували лекції С.Савченка, С.Маслова, С.Родзевича, П.Попова (керував першими спробами фундаментальних досліджень), М.Грунського, О.Білецького. Студіюючи праці М.Зерова, А.Шамрая, П.Филиповича, М.Возняка, В.Перетца, юнак прийшов до висновку, що для дослідника головним є знання джерел і фактів. Тоді обрав собі за основний принцип: наука починається з факту.
        Але розпочались репресії, які не обминули і Г.Нудьгу. У 1937 році заарештували директора Інституту фольклору, а багатьох співробітників, зокрема й Г.Нудьгу, звинуватили у зв'язках з ворогами народу. Врешті йому пощастило закінчити університет, але про роботу в Києві годі було й думати.
        З великими труднощами одержав дозвіл викладати історію української літератури в Полтавському педінституті. З перших днів війни перебував на фронті. 1942 року під Харковом потрапив у оточення й полон. Коли вирвався із німецького табору, знову був зарахований до армії. Через недовгий час його відкликали на наукову роботу до Львова. У Львові його заарештували, і “трійка” засудила за те, що він “извращал украинский язык в националистическом духе”. Писав “лямпа”, “кляса”, “клюб”, користувався правописом Скрипника. Вживав літеру “ґ”. “Утверждал, что у Шевченко национальных мотивов больше, чем социальных”. Але найстрашніше: “клеветал на тов. Сталина, что он угнетает национальные культуры…”
        Г.Нудьзі дали десять років, відправили на Колиму. 1951 року його звільнили від відбуття покарання. 1952 року одержав дозвіл і приїхав на Україну – з підірваним здоров'ям, без будь-яких засобів до існування, без надії коли-небудь повернутися до наукової праці.
        Був позбавлений права працювати за професією, жити в Києві і обласних містах. Влаштувався обліковцем на швейній фабриці в районній глушині, страшенно бідував, спав на соломі не роздягненим, на численні прохання про зняття судимості одержував стандартні відповіді „нет оснований”. Після смерті Сталіна йому дозволили оселитись у Львові, навіть займатися літературною працею (хоч повністю реабілітували аж у 1967 р.).
        Проте з ярликом “реабілітований” Г.Нудьга не міг піднятись вище визначеної йому стелі, ім'я його замовчувалося, шлях до публікацій був перекритий. З муками виходила в світ основна праця Г.Нудьги, що її можна було назвати справою його життя – “Українська пісня в світі”.
        Після звільнення з ув'язнення, працюючи у вкрай несприятливих обставинах, Г.Нудьга написав десятки праць, у яких увага зосереджена навколо важливих, малодосліджених проблем української давньої, класичної й сучасної літератури, народної творчості, історії культури та освіти.
        Свої перші дослідження (а серед них описи архіву Драгоманових, Олени Пчілки і Лесі Українки) він друкував ще на початку 30-х років у Гадяцькій районній газеті, а далі почали з'являтись і в республіканських виданнях його статті про кобзаря Запорожченка і рецензії на твори Костя Гордієнка, Тереня Масенка, інших радянських письменників, оригінальні розвідки “Панас Мирний у Полтаві”, “Пісні літературного походження в українському фольклорі”. Молодого науковця захопили проблеми взаємин літератури і фольклору, впливу поезії на формування народнопісенного репертуару, питання розвитку жанрів у літературі і фольклорі (народне пісне, дума, балада, пародія, бурлеск і травестія, гумор і сатира).
        На цей же час припадає його участь у фольклорних експедиціях. Про одну з них, що відбувалась у 1936 році на Роменщині, він згадував у приватному листі: „У 1936 році, ще будучи студентом Київського державного університету, я від Студентського наукового товариства організував фольклорну експедицію в Талалаївський район (головно с. Бацмани, Гаврилівка та ін.) по слідах записів П.Гнідича (1916). Нас було троє, керівником був я, науковим керівником – проф. П.М.Попов, який на територію району не виїздив, а допоміг скласти програму. Нашою метою було: встановити, як змінився побут людей цих сіл, як змінилися люди, від яких записував фольклор Гнідич, як змінився фольклор, що сталося з тими текстами пісень, які записав і опублікував 20 років тому Гнідич. Словом – прослідкувати динаміку життя, побуту й фольклору одних і тих же об’єктів.
        Ми знайшли багатьох ще живих людей, з якими мав справи Гнідич, записали ті ж самі твори й нові, я робив фото (але не всі вдалі). Записи, статті учасників експедиції друкувалися в тодішній пресі (і фото). У тому ж році, або через рік, я ще їздив туди два рази: один раз із фонографом, аби записати мелодії до записаних текстів. Бував я і в місцевих кобзарів, зокрема Сологубів, написав про них у київських газетах статті, за що мене потім переслідували, бо Сологубів заарештували. Матеріали експедиції (дуже цінні) передали до архіву Університету, а частину до Інституту фольклору АН, де вони, певне, збереглися.
        Почався 1937 рік. Гоніння й арешти. Велику частину записів я не розшифрував і не переписав “начисто”. З них частина в такому ж нерозшифрованому вигляді й досі десь лежать у мене і разом з ними кілька десятків малоякісних фото, що вже пожовтіли та й були аматорські”.
        1940 року Г.Нудьга підготував і видав антологію “Пісні та романси українських поетів” . Згодом він видав ще три томи “Пісень та романсів”, опублікував багато матеріалів на цю тему, встановив авторство кількох десятків пісень, що стали народними. (“Де Крим за горами”, “Карії очі”…)
        Новим словом у науці були його праці з питань теорії та історії жанрів балади й пародії, бурлеску й травестії. Антології “Українська пародія”, “Баладні пісні”, “Пісні та романси українських радянських поетів” та інші – також перші. Взагалі ж Г.Нудьга підготував, упорядкував та прокоментував тексти для величезної кількості видань антологічного типу: “Українська народна сатира й гумор”, “Думи. Поетичний епос України” та ін. Більшість із них перевидавалась по кілька разів і до нині вважається найповнішими збірками цих творів, відзначається повнотою й вичерпністю наукового апарату. До фольклористичних робіт належать також збірки "Українська балада" (1970), "Бурлеск і травестія в українській поезії I пол. XIX ст." (1970), "Слово і пісня" (1985), "На літературних шляхах" (1990).
        В розбудованому вченим фольклористичному мегаполісі височить хмарочосом вже згадане дослідження “Українська пісня в світі”. Автор працював над ним понад 15 років, самотужки зібрав чималий матеріал, за допомогою якого написав монографію обсягом 46 друкованих аркушів (з них опубліковано 24) й велику кількість ґрунтовних статей. Критика за кордоном і на Україні називає цю працю унікальною. Д.Павличко в передмові до книги пише: “Українська пісня в світі” – видання, яке за прикладом літописної практики можна назвати унікальним зводом відомостей про загальнолюдські цінності нашого пісенного фольклору. Тут на високому професіональному рівні зібрано й прокоментовано велетенський матеріал, гідний подиву фактаж, що свідчить, коли, якими дорогами проникла українська пісенна культура в побут, музику, в художню писемність, наукові дослідження, словом, у розмаїте духовне життя сусідніх і далеких народів… Покликаючись на зарубіжних вчених і літераторів, композиторів і громадських діячів (представників різних націй і різних епох), аналізуючи їх захоплені висловлювання про українську народну пісню й думу, Г.Нудьга з’ясовує тайнощі цього дивовижного й для самих українців загадкового феномену. Та, мабуть, найважливіше значення зробленого автором полягає в тому, що видання дає змогу нам, українцям, пізнати через людей інших націй багатство і живлющу силу пісенної культури нашого народу, подивитись на себе збоку.”
        Великої шани заслуговує багаторічний глибокий інтерес Григорія Нудьги до дослідження української народної пісні – і не тільки її могутнього впливу на свою національну культуру, а й на пісенну культуру людства. І окрему сторінку у його діяльності займає увага до народної пісні рідної Сумщини.


Література
1. Базилевський М. Одержимість дослідника: Літературознавчі розвідки Григорія Нудьги // Літ. Україна. – 1983. – 29 вересня. 2. Гуріненко П. Під пером дослідника оживає... // Львівська правда. – 1964. – 13 червня. 3. Ільницький М. Григорію Нудьзі – 60 // Літ. Україна. – 1973. – 23 січня. 4. Ільницький М. Тихі розмови при ватрі // Дзвін.- 2003. – Ч. 3.– С.153-155. (До 90-річчя від дня народження Г. Нудьги). 5. Кирчів Р. Дума про красу, силу і славу української пісні // Нудьга Г. Українська дума і пісня в світі. – Львів, 1997. – Т. 1. – С.5-20.





Валентин Дубравін
Валентин Дубравін
(1933 -1995)

        Скарби народного мистецтва Сумщини послужили основою для видання двох цінних збірок ще одному досліднику нашого краю – Валентину Володимировичу Дубравіну. „Пісні однієї родини” (1988) та „Пісні Сумщини” (1989) стали унікальними, єдиними у своєму роді за усе ХХ століття фольклорними збірками.
        Творчий шлях вченого, на перший погляд, був досить рівним і щасливим. Музичне училище – історико-теоретичний факультет Київської консерваторії – аспірантура у Ленінграді – успішний захист кандидатської дисертації – робота у Сумському педагогічному інституті – наукове звання професора кафедри теорії та історії музики Ніжинського педагогічного інституту ім. М.Гоголя. Але якщо ввести додатковий, особистісний вимір, то виявиться, що кожний етап цього шляху, кожний крок був результатом надзвичайних зусиль. Війна – і він сирота, вихованець дитячого будинку, стає сином полку. Після бомбардування втрачає зір. У такій перспективі науковий шлях Валентина Володимировича стає шляхом долання великих труднощів, перешкод, змагання з тяжкою долею.
        Все життя Валентин Володимирович присвятив народній пісні. Те, що видано – „Пісні однієї родини” (К., 1988), „Пісні Сумщини” (К., 1989), „Хрестоматія з української народної творчості” (Ніжин, 1994-1995; перший випуск – „Українські календарно-обрядові пісні”, другий – „Українські родинно-обрядові пісні”), „Русские календарные песни на Украине” (М., 1974) – це тільки невелика частка зібраного. У видавництві „Музична Україна” знаходяться рукописи „Пісень Чернігівщини” (20 др. арк.), „Пісень одного села” (с. Мончин Погребищенського району Вінницької області – ІО др. арк.), „Пісень Слобожанщини” (20 др. арк.), „Пісень Полтавщини” (20 др, арк.) та „Христинівських пісень” (10 др. арк.). І все –розшифровано, прокоментовано; усе супроводжується ґрунтовними вступними статтями. У архіві вченого – рукописні збірки „Російські народні пісні на Україні (Сучасні записи)” – 20 др. арк., „Російська балада «Вдовушка» (у багатоваріантних записах)” – 5 др. арк.
        За попередніми підрахунками, В.Дубравін з своєю дружиною, вірною супутницею, натхненницею, порадницею і помічницею – Валентиною Григорівною – зібрав та розшифрував більш як двадцять тисяч пісенного фольклору Сумської, Полтавської. Харківської, Чернігівської, Київської. Житомирської, Черкаської та Вінницької областей. Воістину труд, гідний подиву й шани.
        Збирання пісенного фольклору України – тільки одна сторона багатогранної фольклористичної діяльності В.Дубравіна. Не менш важливими є інші сфери діяльності вченого – він, зокрема, був організатором першого в Україні концерту аутентичного фольклору (1968 рік), він один із найперших дослідників творчості роменського кобзаря Євгена Адамцевича, ініціатор конференції, присвяченої доробку цієї непересічної особистості. В. Дубравін – автор більш як п'ятдесяти ґрунтовних наукових робіт у збірниках, журналах „Народна творчість та етнографія”, „Советская музика”, „Советская етнография”, „Музика”; окремих видань – „Українська народна музична творчість” (проект програми для педагогічних інститутів. – К.,1988) та посібників „Народний музичний епос” (Ніжин, 1990) і „Про структуру та смислове виявлення ладів народної музики” (К., 1971).
        В.Дубравін – член Спілки композиторів України, автор пісень, романсів, хорів, інструментальних творів, обробок народних пісень.
        Авторитет вченого визначався не тільки масштабами та кількістю наукової продукції Не менш важливими були й такі якості Валентина Володимировича, як гранична наукова точність дослідницької роботи, прагнення у всьому спиратись на реальний всебічно досліджений, достовірний матеріал – факти. Професіоналізм, що ґрунтується на доведеному до філігранності застосуванні наукової методики, – ось передумови якості його робіт, його теоретичних узагальнень.
        Збірник В.Дубравіна „Пісні однієї родини” належить до нечисленних видань музичного фольклору, які знайомлять з репертуаром одного чи кількох близьких між собою виконавців народнопісенної творчості. У цьому випадку ними є подружжя з с. Волошнівка Роменського району Марія Іллівна та Андрій Пилипович Полуни, від яких здійснені фольклорні записи в 1962, 1968 і 1974 рр.
        Збирач і упорядник ставив собі за мету на основі репертуару родинного ансамблю з'ясувати ідейно-тематичне та жанрове багатство пісенного фольклору одного села, стійкість його фольклорних традицій, особливості новотворів та своєрідність манери виконання талановитих народних співаків.
        Набутий досвід записування фольклору дозволив В.Дубравіну досягти неабиякої точності у передачі словесного і мелодійного малюнка того чи іншого твору, показати усю жанрову різноманітність репертуару співаків, часову визначеність його побутування. Виходячи із жанрового принципу, упорядник подав у збірці календарно-обрядові, колискові, соціально-побутові, родинно-побутові пісні, пісні-балади, жартівливі та пісні літературного походження, а також сучасні пісенні новотвори. I хоча кількість зразків у розділах неоднакова, все ж таки у загальній сукупності вони дають можливість створити цілісне уявлення про творчий портрет їх виконавців і переконливо засвідчують безперервність процесу формування пісенного фонду села, відбиваючи тим самим джерела і особливості динаміки пісенних жанрів цілого регіону.
        Прикметною ознакою збірника є і те, що до кожного твору подано нотний матеріал. В. Дубравін на науковій основі та в популярній формі зумів розкрити динаміку фольклорного процесу одного села і подати таким чином досить повний і чітко окреслений пісенний репертуар однієї родини.
        Збірник „Пісні Сумщини”, виданий у 1989 р., містить матеріал, який відзначається багатством і різноманітністю жанрів: календарно-обрядові, сімейно-обрядові пісні, епічні, ліричні та сучасні твори. Всього до збірника увійшло понад 300 пісень з усіх районів області: „Майже чверть століття, – пише В.Дубравін у вступній статті до збірника, – ми проводили систематичний запис народної пісні Сумщини. На магнітофонній стрічці зафіксовано понад 10000 зразків музичного фольклору з 250 пунктів 18 районів області. Під час експедиції опитано 1200 народних виконавців”.
        Відкривається збірник циклом календарних пісень. Подана група зимових пісень-колядок та щедрівок, які об'єднані у збірнику в окремі групи: дівочі, парубочі, загальні та дитячі. До збірника включені пісні весняно-літнього циклу, зокрема веснянки, петрівчані та купальські, а також дві групи весільних пісень: пісні радісного відчуття (величальні, ігрові, жартівливі) і пісні, пов'язані з драматичними моментами весільної гри.
        Наступна група – необрядова лірика: пісні про кохання, жіночу долю, балади, чумацькі, козацькі, наймитські пісні, а також жартівливі та танцювальні. Думи і балади, вміщені в збірнику, представлені з репертуару Є.Адамцевича, Ф.Терещенка, I.Петренка з Ромен, Житченка з Кролевця.
        Збірка „Пісні Сумщини” В.Дубравіна – це свідчення пісенного багатства сумської землі. Для нас вона є одним із найцінніших джерел пізнання фольклору Сумщини ХХ століття.


Література
1. Bepтій O.I. Родинні пісенні традиції // Народна творчість та етнографія. - 1990. - №4. - С. 35-40. 2. Охріменко П. Пісні Сумщини // Народна творчість та етнографія. – 1991. - № 4-3. – С.85-87. 3. Чекан Ю. Валентин Дубравін некролог) // Народна творчість та етнографія. – 1996. - № 2-3. – С.94-95.





           Висновки
        3 утворенням i розбудовою української держави, коли проголошені пріоритетні загальнолюдські цінності, чи найважливішим завданням є розвиток духовності І до сьогодні ми дуже мало знаємо про людей, які самовіддано працювали на ниві рідної культури, дбайливо готували її для прийдешніх поколінь.
        Сьогодні, коли українська нація відчуває надзвичайне піднесення від перемоги над автократичним режимом, коли кожен громадянин носить у собі особливу гордість від того, що він українець, коли народи Європи з цікавістю приглядаються до нас – надзвичайно важливо уяснити собі: хто ми, звідки, якого роду. Велике починається з малого. Пізнання народної культури, ознайомлення із доробком подвижників-народознавців дає можливість заглиблення в психологію нашого народу, його ментальність, мораль, світогляд, віру. Великого значення має для кожного регіону простеження розвитку фольклористичної думки.
        Неоціненний внесок у розвиток української народознавчої науки зробили дослідники Сумщини. Від перших публікацій фольклорних зразків із теренів Сумщини у збірниках М.Максимовича, А.Метлинського, П.Куліша розпочинається становлення фольклористичної думки в нашому регіоні. Продовжувачами цієї справи стали М.Маркевич, С.Ніс, П.Литвинова-Бартош.
        Поруч із збірками М. Маркевича „Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян”, П. Литвинової-Бартош „Весільні обряди i звичаї у с. Землянці Глухівського повіту на Чернігівщині” слід поставити розвідку I. Абрамова „Черниговские малороссы. Быт и население Глуховского уезда Черниговской губернии”.
        Особливе місце в історії української фольклористики займає наш земляк, видатний вчений О.Потебня. Його заслуга полягає в тому, що він не тільки зібрав велику кількість пісень із Сумщини, а й досліджував їх образність та символіку. Велику допомогу надав вчений і своєму учневі та колезі по народознавчій справі – І.Манжурі. Серед досить об’ємного фольклористичного доробку І.Манжури – велика кількість пісенного та прозового матеріалу з нашого краю.
        Серед багатогранних наукових зацікавлень видатного вченого М.Сумцова знайшлось місце і для вивчення народної культури Сумщини. Зокрема, варто згадати його "Нариси народного побуту".
         Дослідженням, цінність якого з часом лише збільшується, є чотиритомне видання Б. Грінченка „Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерніях”.
        Джерелом розвитку української музичної фольклористики певною мірою стали народні пісні, зібрані на Сумщині К.Квіткою та М. Лисенком.
        Чотири томи на матеріалі лише одного села на Роменщині підготував на початку ХХ століття напівзабутий фольклорист Павло Гнідич, чим засвідчив невичерпне багатство українського фольклору.
        На жаль, розвиток фольклористики у ХХ столітті був не безперервним і не позбавленим утисків, заборон і репресій. Це спричинило значне зменшення фольклорної традиції, а також праць присвячених фольклору. Матеріали з нашого краю потрапляли до різноманітних збірників, багато вчених займались записами на Сумщині, проте видати збірку пісень Сумщини вдалось лише В.Дубравіну. Його „Пісні однієї родини” і „Пісні Сумщини” стали настільною книгою усіх, хто цікавиться фольклором Сумщини.
        В останні десятиліття ХХ ст. розвиток української етнографії та фольклористики був загальмований. За умов адміністративно-командних методів керівництва наукою не побачили світ багато ґрунтовних праць, чимало талановитих фахівців були позбавлені можливості плідно працювати.
        Від 1991 року в незалежній суверенній Україні народознавча діяльність значно пожвавилася. Були відкриті наукові центри по дослідженню фольклору, засновані журнали, видавалася та перевидавалася спеціальна література, були уведені відповідні курси до шкільної та вузівської програм. Слід відзначити i величезну працю по збиранню матеріалів багатьох, нерідко безіменних ентузіастів, які протягом десятиліть збирали і досліджували скарби національної культури.
        Проте слід констатувати, що з початком ХХІ століття уся ця робота була згорнута. Держава самоусунулась від процесу збереження і відновлення народної культури. Припинився вихід спеціальних періодичних видань, значно зменшилась кількість фольклористичних видань, народознавство і фольклор України зникли із шкільних та вузівських курсів. Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнографії НАН України, відповідні кафедри університетів, а також інші наукові заклади не мають належної підтримки. Збереження народнопоетичних скарбів стало справою аматорів та громадських організацій.
        Ще одним негативним моментом є те, що в багатьох відношеннях традиційна культура на Сумщині наприкінці XX і початку ХХІ ст. позбавлена тієї повноти и різнобарвності, яка була їй притаманна ще сто років тому. Це є наслідком того, що Сумщина, як i вся Україна, зазнала на co6i глибоко руйнівної дії більшовицької державної політики, ліквідації традиційного українського села, нищення національної християнської церкви, обмеження суспільних функцій української мови, депортації, геноциду.
        Тому особливої ваги набувають фольклорні записи давніших часів, коли українська народна культура відзначалась яскравістю, повнотою і багатством. Здійснений нами далеко не повний перелік здобутків на ниві місцевої фольклористики дає привід заперечувати спроби деяких науковців виносити північну Слобожанщину на маргіналії вітчизняного народознавчого руху. Праці М.Маркевича, П.Литвинової-Бартош, О.Потебні, М.Сумцова, Б.Грінченка, І.Абрамова, П.Гнідича, В.Дубравіна та багатьох інших дослідників фольклору цього регіону мають велике значення для розвитку української фольклористики і повинні бути осмислені з точки зору розвитку регіональної північно-слобідської фольклористичної школи. Саме з вивчення малого починається осмислення великого. Видатний слобожанин Микола Маркевич писав: “Вітчизна вище за батьківщину; вона лише частина її; але для чиєї душі нема батьківщини, для того нема й вітчизни”.




Список рекомендованої літератури
        1. Абрамов И.С. Черниговские малороссы. – СПб, 1905.
        2. Андрієвський О. Бібліографія літератури з українського фольклору. - К., 1930.
        3. Артюх Л. Передмова // Маркевич М.А. Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян. - К., 1992.
        4. Базилевський М. Одержимість дослідника: Літературознавчі розвідки Григорія Нудьги // Літ. Україна. – 1983. – 29 вересня.
        5. Березовський І.П. Іван Манжура: (Нарис життя і діяльності). - К., 1962.
        6. Бернштейн М.Д. Іван Манжура: Життя і творчість. - К., 1977.
        7. Василенко 3.І. Фольклористична діяльність М.В. Лисенка. – К., 1972.
        8. Василенко М.П. Літературно-мистецька Глухівщина: Литвинова-Бартош // Глухівщина. – 1995. – 5 липня. – С. 3.
        9. Василенко М.П. Я змалку близько стою до народу // 3 берегів Шостки. Літературні розшуки, знахідки. – Суми, 1995. - С. 40-43.
        10. Вертій О.І. Пантелеймон Куліші і народна творчість. – Тернопіль, 1998.
        11. Bepтій O.I. Родинні пісенні традиції // Народна творчість та етнографія. – 1990. – №4. – С. 35-40.
        12. Горленко В.Ф. Становление украинской этнографии к. XVIII - I пол. XIX в. – М., 1983.
        13. Грінченко Б.Д. Твори: У 2 т. – К., 1963. – Т.1.
        14. Дмитренко Н.К. А.А.Потебня – собиратель и исследователь фольклора: К 150-летию со дня рождения. - К., 1985.
        15. Дмитренко М.К. Видатний дослідник i збирач фольклору // Народна творчість та етнографія. – 1985. – №5. – С. 21-27.
        16. Дмитренко М.К. Монографічне дослідження О.О.Потебні про народні пісні // Народна творчість та етнографія. – 1983. – №6. – С. 69-75.
        17. Дмитренко М. Пантелеймон Куліш як дослідник народної культури України // Народна творчість та етнографія. – 1994. – №7. – С.34.
        18. Дубравін В.В. Пісні однієї родини. – К., 1988.
        19. Дубравін В.В. Пісні Сумщини. – К., 1989.
        20. Етнографія України: Навч. посібник / За ред. С.А. Макарчика. – Льв1в, – 1994.
        21. Єроха М. Марковичі з Сваркового, Маркевич з Дунайця // Глухівщина. - 1995. – 4 жовтня. – С. 3.
        22. Єфремов С.О. 1сторія українського письменства. – К., 1995.
        23. Заремба В.І. Іван Манжура: [Біогр. повість]. - К., 1972.
        24. Івашків В. М. Українські народні пісні в записах Пантелеймона Куліша (На матеріалі фондів Інституту ім. М.Т.Рильського АН УРСР) // Народна творчість та етнографія, 1989. – №5. – С. 64-67.
        25. Ільницький М. Григорію Нудьзі – 60 // Літ. Україна. – 1973. – 23 січня.
        26. Ільницький М. Тихі розмови при ватрі // Дзвін. – 2003. – Ч. 3.– С.153-155. (До 90-річчя від дня народження Г. Нудьги).
        27. Качкан В.А. Українське народознавство в іменах: Навч. посібник. – К., 1995.
        28. Каширіна Л. Іван Манжура і українська народна пісня // Народні пісні в записах Івана Манжури. – К., 1974.
        29. Киселенко П. Етнограф Литвинова-Бартош // Народна трибуна. – 1995. – 28 січня. – С. 3.
        30. Кирчів Р. Дума про красу, силу і славу української пісні // Нудьга Г. Українська дума і пісня в світі. – Львів, 1997. – Т. 1. – С.5-20.
        31. Косачевская Е.М. Письма Н.А.Марковича к О.М.Бодянскому // Духовная культура славянских народов. – Л., 1983.
        32. Культура i побут населення України: Навч. посібник / B.I.Наулко, Л.Ф.Артюх, В.Ф.Горленко та ін. – К., 1993.
        33. Литвинова-Бартош П.Я. Весільні обряди i звичаї у с. Землянці Глухівського повіту у Чернігівщині. – Львів, 1900.
        34. Литвинова-Соловйова В.О. Моя бабуся i етнограф Малинка // Народна трибуна. – 1992. – №24. – С. 3.
        35. Маланчук В.А. М.Ф.Сумцов як етнограф: [До 125-річчя з дня народження] // Народна творчість та етнографія. – 1979. - № 2. – С.51-55.
        36. Маркевич Н.А. Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян. – К., 1992.
        37. Назаренко В.Ю. Н.Ф.Сумцов – исследователь фольклора // Наук. зап. Харк. держ. пед. ун-ту ім. Г.С.Сковороди. – Х., 1997. – Вип.2 (7). – С.67-71. – (Сер. Літературознавство).
        38. Нудьга Г.А. Слово i пісня. – К., 1985.
        39. Нудьга Г.А. Прагнув іти якомога глибше // Літературна Україна. – 1993. – 25 лютого. – С. 4.
        40. Нудьга Г. Українська дума і пісня в світі. – Львів, 1997.
        41. Охріменко П. Пісні Сумщини // Народна творчість та етнографія. – 1991. - № 4-3. – С.85-87.
        42. Пивоваров В.М. Внесок М.Сумцова в дослідження культури Слобідської України ХVIII-XIX ст. // Культура України: Зб. ст. – Х.арків, 1993. – С.54-58.
        43. Побожій С. Академік М.Ф.Сумцов: подорожі Сумщиною // Панорама Сумщини. – 1991. – 14 лютого. – С. 3.
        44. Погребенник В.Ф. Фольклористична діяльність Б.Д.Грінченка // Народна творчість та етнографія. – 1988. – №6. – С. 16-27.
        45. Пономарьов А.П. Українська етнографія: Курс лекцій. – К., 1994.
        46. Пономарьов А.П. М.А.Маркевич // Українці: народні вірування, повір'я, демонологія. – К., 1992.
        47. П'ятаченко С.В. Сумщина в народознавчих публікаціях XIX - поч. XX ст.//Використання народознавчого матеріалу в навчально-виховному процесі: Навч. посібник. – Глухів, 1993. –С.25-28.
        48. П'ятаченко С.В. 110 зим Павла Гнідича // Уик-энд. – 1994. - №48, грудень.
        49. П'ятаченко С.В. Варіанти народних пісень із Роменщини у записах О.О.Потебні і П.О.Гнідича // О.О.Потебня та проблеми мови і культури: Зб. наук. праць / НАН України. Інститут мовознавства ім. О.О.Потебні. Відп. ред. В.Ю.Франчук. – К.,2003. – С.428. – 436.
        50. П'ятаченко С.В. Документ епохи // Орфей. – 2001. - №5 (Лист Г.А.Нудьги про експедицію шляхами П.Гнідича).
        51. П'ятаченко С.В. Календарно-обрядові пісні Роменщини в записах Павла Гнідича // Актуальні проблеми української літератури і фольклористики. – Вип.8. – Донецьк, 2003. – С.30-49.
        52. П'ятаченко С.В. “Оповіді козаків” Павла Гнідича як зразок народної документальної прози // Документалістика на порозі ХХІ століття // Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. – Луганськ, 2003. – С.51-58.
        53. П'ятаченко С.В. Павло Гнідич: особистість вченого народознавця // Особистість письменника на уроці літератури: Навч. посібник. – Суми, 1997.– С.175-190.
        54. П'ятаченко С.В. Проблеми етнопсихології українського народу в спадщині Пантелеймона Куліша // Народна творчість та етнографія. – 1997. - №5-6. – С.34-46.
        55. П'ятаченко С.В. “Протоколи” з Роменщини як зразок фольклорного гумористично-сатиричного віршування // Філологічні науки: Збірник наукових матеріалів. – Суми, 1999. – С.149-160.
        56. П'ятаченко С.В. Традиція дослідження варіантів народних пісень О.Потебнею та П.Гнідичем // Вісник Харківського національного університету.–№491.–Харків,2000.– С.503-508.
        57. П'ятаченко С.В. Фольклористична діяльність Павла Гнідича. – Суми, 2004.
        58. Ротач П.П. Із фольклорних записів Гнідича // Світло рідної хати.– Талалаївка, 1989. – С.70-78.
        59. Сиваченко М.С. Сторінки icтоpiї української літератури та фольклористики. – К., 1990.
        60. Слов'янська фольклористика. – К., 1988.
        61. Ступак Ю. М. Сумцов – дослідник народного мистецтва // Народна творчість та етнографія. – 1968. – №6. – С. 13-16.
        62. Терлецький В.В. 3 берегів Шостки. – Суми, 1995.
        63. Терлецький В.В. Фольклорно-етнографічні записи в с. Вороніж на Сумщині // Народна творчість та етнографія. –1978. – №2. – С. 72-75.
        64. Терлецький В.В. Фольклорист, етнограф, краєзнавець // Советское полесье. – 1993. – 11 декабря. – С.2.
        65. Терлецький В.В. Литвинова-Бартош Пелагея Яковлевна // Советское полесье. – 1988. – 16 марта. – С. 3.
        66. Терлецький В.В. Я дійсно змалку близько стою до народу: (П.Я. Литвинова-Бартош) // Советское полесье, – 1993. – 18 декабря. - С. 2.
        67. Топорков А.Л. Із спадщини видатного вченого // Народна творчість та етнографія. – 1990. – №1. – С. 16-23.
        68. Українське народознавство: Навч. посібник / За ред. С.П.Павлюка, Г.И.Горинь, Р.Ф.Кирчіва. – Львів, 1994.
        69. Фольклористична діяльність Б.Грінченка // Народна творчість та етнографія. – 1996. – №2-3. – С. 5-9.
        70. Франчук В.Ю. Олександр Опанасович Потебня. – К., 1985.
        71. Чекан Ю. Валентин Дубравін (некролог) // Народна творчість та етнографія. – 1996. - № 2-3. – С.94-95.
        72. Шудря Є. 3 життєпису дослідниці українських старожитностей XIX ст. (Листування П. Литвинової з Ф. Вовком) // Народна творчість та етнографія. – 1999. – №5-6. – С. 106-115.





Используются технологии uCoz